Україна і НАТО
У міфології (якщо розуміти це слово в широкому сенсі — як систему загальноприйнятих і таких, що не піддаються критиці, поглядів) будь-якого народу його армія вважається непереможною. Ті факти, що це підтверджують, старанно виставляються напоказ, про решту вважають за краще не згадувати.
У Росії люблять доречно і недоречно нагадувати про 1812 рік, оминаючи ту обставину, що Бородінський бій росіяни формально програли, хоча остаточна перемога у війні залишилася за ними. Кримська і Російсько-Японська війни — інша річ, у російській історіографії намагаються робити вигляд, що їх не було. А якщо й були — то так, трошки.
Так само французи пишаються першим Наполеоном (хоча й він зазнав чимало поразок, включаючи фінальну), але не занадто акцентують увагу на третій. І британський геній Шекспір у «Генріху V» та «Генріху VI» зображає англійців доблесними героями, а французів боязкими нікчемами. Питання про те, як нікчеми зуміли перемогти героїв, залишається без відповіді.
Якби йшлося лише про українську національну гордість, успіхи нашої армії на військових навчаннях у Німеччині можна було б просто зробити черговим приводом для неї. Досить процитувати коментар до цих навчань від колишнього спікера АТО Романа Туровця: «Керівництво навчань у розгубленості думає над тим, як змінити сценарій. Адже не секрет, що більшість навчань проходять за сценарієм. Часткові елементи відпрацьовуються реально, але загальний план таки витримується».
Справді, українські військовики проявили себе на цих навчаннях більш ніж на високому рівні — навряд чи найзапекліший скептик буде із цим сперечатися. Українські патріоти отримали привід для гордості, але й для питань.
Почати варто з того, хто саме навчив збройні сили України воювати на такому рівні, який здатний вразити європейських фахівців. Як не дивно, таким учителем виявився мимохіть Володимир Путін. Сам він не справляє враження людини високоосвіченої, але хоча б хтось із його радників мав читати Плутарха. Принаймні цей уривок:
«Третя ретра Лікурга, про яку згадують письменники, забороняє вести війну постійно з одним і тим самим супротивником, щоб той, звикнувши відбивати напади, і сам не став войовничим. У більш пізні часи царя Агесилая якраз у тому й звинуватили, що частими вторгненнями й походами до Беотії він перетворив фіванців на рівносильних суперників. Недарма Анталкід, побачивши його пораненим, сказав: «Непогано заплатили тобі фіванці за те, що, всупереч їхньому бажанню, ти вивчив цих неуків боротися!».
Минуло дві з половиною тисячі років, але суть подій не змінилася.
Національна гордість — це річ набагато корисніша, ніж комплекс національної меншовартості. І військові перемоги чималою мірою підживлюють її. Однак у такій ситуації особливо важливо не дозволити своїй голові запаморочитися від успіхів і тверезо оцінювати сильні й слабкі сторони.
Варто зауважити, що противник — армія російська — вже встигла на це відреагувати, причому в досить істеричному тоні. За словами російського військового експерта Володимира Анохіна, «українська армія потрепає від низького морального духу, який зводить нанівець всі технічні та організаційно-штатні заходи, проведені за останні чотири роки. «Тому я не думаю, що українська армія сильна», — сказав він. Експерт зауважив, що українська армія велика за чисельністю, однак з організаційних заходів вона програє будь-якій країні НАТО, «крім, можливо, Люксембургу». Мабуть, це якраз той випадок, коли варто скористатися максимою «Якщо тебе паплюжить ворог — значить, ти на правильному шляху».
Звичайно, сказане не означає, що армія України здатна один на один взяти гору над російської. І військовий досвід, і бойовий дух вкрай важливі, але все ж сучасна війна — це насамперед війна грошей, а військові бюджети двох країн непорівнянні. У четвертому столітті до нашої ери бідна Македонія змогла перемогти багату Персію, але в наші дні такий результат подій малоймовірний.
Щоправда, він і не потрібен, і навчання в Німеччині слугували зовсім іншій меті. Як відомо, розмови про вступ України до НАТО точаться вже не перший рік, проте розмовами вся справа й обмежується. І якщо Росія зважиться на повноцінну війну проти нашої країни, зовсім не факт, що Україна зможе розраховувати на чийсь захист.
Ризикну припустити, що в НАТО й досі не дійшли єдиної думки щодо України: кажучи словами старого рекламного ролика, халявник вона чи партнер? Чи матиме вона як член організації тільки потребу в захисті, або за потреби зможе й сама надати допомогу?
Останні події показали, що Україна, як би хвалькувато це не звучало — цінне надбання для НАТО. Це країна з боєздатною і вельми досвідченою армією, яка може не лише захищати свою територію, а й підтримати іншого члена організації, яка зазнала агресії. Така ймовірність — зовсім не міф, наприклад, країни Балтії зараз зовсім не відчувають себе у безпеці.
На жаль, життя влаштовано досить жорстоко. Банки дають кредит лише тому, у кого і так є гроші, а військові блоки беруть під свій захист того, хто й сам здатний за себе постояти. Але Україна вже пройшла цей тест. Відповідно, її прийняття до НАТО на разі далеко не факт, але вже подія набагато ймовірніша, ніж раніше. Наша країна вже довела, що здатна не лише брати щось у Заходу, а й давати щось натомість. А це дорогого вартує.
