Український політичний символізм
Однією з основних ознак української політичної дійсності є повна відсутність ідеологічних принципів. Це однаковою мірою стосується як політичних партій, так і виборця, який голосує то за найрозумніших, то за найкрасивіших, а то за просто патріотичних або симпатичних кандидатів. Біографія претендента в цьому випадку не має значення. Як не має значення те, у що він насправді вірить, яких орієнтирів дотримується. Український виборець «вибирає серцем», а не розумом. Тому вдало скроєна піар-компанія приносить куди більше дивідендів, ніж праведно прожите життя.
Однак ідеологія в українській політиці все-таки є. Одна на всіх. Це явище можна назвати «українським політичним символізмом». Воно простежується у всьому. Від зовнішніх атрибутів: вишиванка, коса, костюм міцного господарника. До внутрішніх: символічного устрою партій і декларативного характеру написаних колись на коліні партійних програм.
Український виборець голосує за те, що йому знайоме. Тому електоральне поле можна умовно розділити на два табори: прихильників європейської, демократичної позиції і ретроградів, які голосують за «професіоналів» і мастодонтів.
Символічний вибір між проєвропейськими і антиєвропейськими силами заслуговує на окрему увагу. Проєвропейський виборець, зробивши свій вибір, одразу починає проявляти невдоволення і критикувати політиків, приведених ним у владу. У цьому він більше схожий на справжнього європейця, який інтуїтивно відчуває, що влада і суспільство - завжди антагоністи. Антиєвропейський виборець, забезпечивши перемогу своїм представникам і стикнувшись із наслідками їхньої «професійної» діяльності, ніколи не висуває претензій особисто їм. Він теж незадоволений життям, але за своїх кандидатів голосуватиме завжди, щоб там не було. І тут він більше схожий на російського чи радянського громадянина, який звик, що влада від реального світу відірвана остаточно і безповоротно.
Спільним у двох різних електоральних таборах є те, що кожен із виборців, стикнувшись із необхідністю робити вибір, буде шукати кандидата тільки в своїй символічній площині.
Щодо політиків, то їхня про- і антиєвропейськість дуже умовна. Ті, хто проголошує європейські цінності і принципи, потрапивши у владу, прагнуть зберегти радянські і пострадянські правила і схеми. Передовсім тому, що вони виросли на них, змужніли, зробили політичну і фінансову кар'єру. Багаті люди ніколи не руйнують правила, що привели їх до багатства. Це і є той принцип, якого неухильно дотримуються всі ті, хто розповідає нам про чесність, справедливість і вільну від корупції Україну, і про який вони якось «забувають» повідомити свого виборця. Таким чином, коли проєвропейський політик обіцяє країні рух уперед, до Європи, і при цьому утримує її в застарілих моделях, він втрачає виборців. Його вчорашні прихильники змушені рухатися уздовж проєвропейської площини в пошуках «нового обличчя», нової партії, що істотно ускладнює їхній вибір і розпорошує електоральні голоси.
Антиєвропейський же політик йде у владу, не приховуючи наміру утримати країну від руху до цивілізованих норм. Сам він живе на Заході, зберігає там свої гроші, веде бізнес і саме там вибудовує майбутнє для своїх дітей. Він іде в Європу особисто, але країну, як і обіцяв, веде зовсім іншим шляхом. Тому його електорат сконцентрований, голосує масово, забезпечуючи стабільну підтримку своєму кандидатові.
Зміна в символічній розстановці сил, що спостерігається після Майдану, коли до влади в більшості прийшли майданні сили, пояснюється тим, що антиєвропейський виборець просто відрізаний від виборчої урни або, не спостерігаючи для себе сенсу, не прийшов на постреволюційні вибори. Про жодне прозріння не йдеться.
Україна входить зараз у дуже небезпечний період, який неминуче відгукнеться всім нам у майбутньому.
Малі партії своїм виходом із правлячої проєвропейської коаліції, задекларували, що тепер вони перебувають в опозиції. При цьому їм чудово відомо, що їхній крок не веде до перевиборів. Таким чином, у нас в країні на сьогодні сформувалося дві опозиції. Одна стабільна, підкріплена вірним антиєвропейським електоратом, яка чекає свого часу. І друга - проєвропейська, яка розраховує залучити під свої знамена розчарований продемократичний сегмент. Але те, що відбувається зараз у проєвропейський політичному полі, може зіграти з Україною злий жарт. Ми ризикуємо повторити масове «неголосування» 2010 року, коли на президентських виборах Януковича і Тимошенко втомлені від чвар, метушні і демаршів проєвропейські виборці просто не прийшли на виборчі дільниці.
Коли ми говоримо, що в українській політиці дуже багато схем, ми повинні розуміти, що українська політика - сама одна велика схема. До влади простіше прийти з опозиції. І це те, що добре відомо політикам з малих проєвропейських партій. Але опозиція, що змінює обридлу українцям владу, завжди належить до іншого символічного поля.
Проєвропейський виборець вимагає від своїх політиків конструктивних дій, пропозицій і рішень, а не демаршів. Проєвропейським політикам, навіть коли їхній табір символічний, варто замислитися над тим, що сьогоднішня ситуація є загрозливою не лише для країни, але й для них особисто. Тому, перебуваючи в опозиції до свого табору, варто дбати не про те, як залучити незадоволених, а про те, як зберегти проєвропейську розстановку сил, як не дезорієнтувати свого виборця, викликавши у нього гидливість метушнею, позами і нескінченними чварами.
Зараз, коли українці заговорили про повторення ситуації 2005 року з «любими друзями» і викраденими з-під прем'єрського сідниці літаками, українським політикам варто було б подумати про те, як би не повторити крах 2010 року, який привів країну до катастрофи. Активним учасникам тих подій, тим, які сьогодні і розігрують між собою «непримиренну боротьбу» нанайських хлопчиків, варто було б винести урок з їхнього власного минулого. А не змушувати країну ще раз виправляти їхні помилки.
