Від «Je suis Charlie» до « Je suis Volnovakha»
Здатність же Європи протистояти ісламському тероризму також безпосередньо залежатиме від того, чи допоможе вона Україні впоратися з терористами на Донбасі
Теракт проти тижневика «Шарлі Ебдо» для Франції, та й, мабуть, для всього Євросоюзу став приблизно тим самим, чим теракти 11 вересня 2001 року стали для американців. Хоча кількість жертв, на щастя, цього разу виявилася в сотні разів меншою. 11 вересня 2001 року стало початком світової війни проти ісламського тероризму. А теракт 7 січня 2015 року означає, що ця війна прийшла на Європейський континент. Але вона дуже специфічна. З боку терористів немає чітко обкресленої й географічно локалізованої сторони конфлікту. Агенти «Аль-Каїди» всюди, а боротися з ними на території США, Австралії, Євросоюзу й інших західних країн доводиться, як зі звичайними кримінальними злочинцями, тобто з дотриманням усіх цивільних прав і свобод, включаючи презумпцію невинуватості.
У певному значенні її можна назвати гібридною війною, але такою, що дуже відрізняється від тієї гібридної війни, яку тепер веде Росія на Донбасі. Після терактів 11 вересня в Америці були вжиті антитерористичні заходи, що певною мірою обмежили права й свободи громадян. Ймовірно, тепер ми матимемо аналогічні заходи у Франції й інших країнах ЄС. І те, що війна з терором продовжилася негайно після атаки на «Шарлі Ебдо», доводить вбивство поліцією двох ісламських терористів у Бельгії й арешт двох терористів у Німеччині. Адже Європу відділяє від мусульманського світу не Атлантичний океан, як США, а досить вузьке Середземне й іще вужчі Чорноморські протоки. Мусульманські общини тут нараховують десятки мільйонів осіб і постійно поповнюються єдиновірцями з Близького Сходу й Африки. Отже, боротися з терористами-ісламістами Європи буде значно важче, ніж у США, тим паче що навіть у рамках Євросоюзу немає єдиної бази на підозрюваних в екстремізмі, ні стоп-листа для авіакомпаній на потенційних терористів.
На цьому схожість двох терактів закінчується, й починаються відмінності. Якщо теракти в Америці були спрямовані передусім проти фінансово-торгівельного серця західного світу, то теракт проти «Шарлі Ебдо» мітив у ще одну західну цінність — свободу слова. Це викликало тримільйонну демонстрацію в Парижі, подібної якої не було в Нью-Йорку після знищення веж Всесвітнього торгівельного центру. Напевно, серед демонстрантів були не лише сотні тисяч мусульман, а й прибічники Марі Ле Пен, проте вони не ризикнули висловлювати свої ксенофобські погляди. І не можна сказати, що паризький марш скомпрометували такі одіозні особи, як Роберт Мугабе і Сергій Лавров. Та й Володимиру Путіну, якби він того дня приїхав до Парижа, ніхто не став би влаштовувати бойкот на кшталт брисбенського, хоча й в обійми до нього західні політики теж би не кинулися. У боротьбі з терористами деколи доводиться співпрацювати й з диктаторами, але це не означає, що диктаторам за це треба прощати їхні злочини. Але на паризький марш, як на похорони, запрошень не розсилали. І те, що він відбувся, дуже добре.
Хоча те, що Росія — не Європа, ще раз довела реакція на теракт у редакції «Шарлі Ебдо». Багато європейських ЗМІ на знак солідарності передрукували карикатури з пророком Мухаммедом, і в усіх країнах пройшли масові акції солідарності під гаслом «Je suis Charlie». У Росії ж учасників пікетів з цим гаслом затримує поліція, а Роспотребнадзор лякає ЗМІ, що публікація карикатур на релігійні теми є екстремізмом. А московські мусульмани, явно з подачі влади, погрожують зібрати 100-тисячний мітинг протесту проти карикатур на пророка.
А ось майбутні погрози демократичним свободам, зокрема й свободі слова, за неминучої подальшої ескалації боротьби з ісламізмом, лякають. Зауважу, що ще до терактів у Франції вже були досить суворі закони, що обмежують свободу слова. Наприклад, під приводом боротьби з терористами поліцейські органи мають право негайно блокувати інтернет-сайти без судового рішення. Власне, в Росії багато в чому запозичили цей закон. Але принципова різниця в тому, що у Франції судова система незалежна від виконавчої влади, а в Росії вона їй повністю підпорядкована, тож розблоковувати одного дня заблокований без суду сайт немає ніякої можливості. Цензуру ж на релігійних підставах зараз ніхто в Європі, думаю, запровадили не ризикне. Адже якби не було карикатур на пророка Мухаммеда, терористи знайшли б будь-який інший привід і об’єкт для теракту. Але деякі прояви ідіотичної політкоректності все ж сталися. Найбільше Оксфордське університетське видавництво рекомендувало авторам шкільних підручників не згадувати в них свинину, свиней і сосиски, щоб не ранити релігійні почуття мусульман та юдеїв.
А гострі карикатури на релігійні теми — давня французька традиція, що народилася в епоху боротьби за відділення церкви від держави. Ця боротьба завершилася 1905 року ухваленням закону, згідно з яким держава відокремлена від релігійних справ, і всі релігії зрівняні в правах. Карикатури французи малювали й малюють на всі релігії, і це, врешті-решт, можна розглядати і як свободу самовираження атеїстів, і як відгомін карнавальної культури. Релігію не можна ображати лише в храмі — це вже блюзнірство. А все інше можна зрозуміти й прийняти. Але, як сказав папа Франциск, не «можна вбивати в ім’я Бога», хоча в той же час не «можна висміювати й ображати чужу віру». Проте пророк Мухаммед, Бог-отець або Христос на карикатурах — це вже не об’єкт поклоніння, і карикатури на священні образи віру не ображають. У тій же Франції було безліч гумористичних карикатур на персонажів Старого й Нового Заповіту, але релігійних хвилювань це не викликало. Тут — різниця європейської й мусульманської культур, але дивно було б нав’язувати ісламські культурні норми європейцям.
У перспективі межі, до яких може бути зведена свобода слова в Європі й у західному світі в цілому після паризького теракту, залежатиме від того, наскільки жорстоко проходить війна з тероризмом. Якщо напруження протистояння з радикальним ісламізмом істотно підвищиться, є небезпека, що європейській пресі доведеться працювати в режимі інформаційної війни, а європейським обивателям забути про habeas Corpus Act. А що таке інформаційна війна, ми бачимо на прикладі України, якщо пригадати нещодавню трагедію з автобусом під Волновахою. Відповідальність за неї сепаратистів сумнівів не викликає, як і те, що спеціально в автобус вони не цілилися, на відміну від паризьких терористів, які холоднокровно розстріляли редакцію «Шарлі Ебдо». Проте провина «колорадів» полягає не лише в стрілянині некерованими ракетами по тилових районах, де немає військ, а й, що важливіше, — в розв’язуванні й продовженні за підтримки російської армії війни на Донбасі. Новомодна гібридна війна супроводжується війною інформаційною. І її чергові залпи пролунали у зв’язку з трагедією під Волновахою. Хоча сепаратисти самі встигли похвалитися на власному сайті обстрілом «укропського блокпоста», російський МЗС одразу звинуватив у тому, що сталося, українських військових, а прокремлівські й сепаратистські ЗМІ стали плодити найнеймовірніші версії одну за одною. Тут і вибух міни на мінному полі біля блокпоста, тут і обстріл автобуса із стрілецької зброї, тут і умисний обстріл автобуса «укропами» з провокаційною метою. Треба просто створити інформаційний галас, щоб правдива версія тонула в безлічі хибних, в істинності яких можна переконати простодушних росіян, що перебувають під монопольною дією путінської пропаганди.
А в результаті інформаційної війни, як і під час будь-якої війни, в Україні практично не залишилося опозиційних ЗМІ. Вони зараз діляться на продержавні, такі, що підтримують дії уряду в конфлікті з Росією й сепаратистами й що свідомо обмежують його критику (хоча й не виключають її повністю), і проросійські, такі, що підтримують позицію сусідньої держави. І якщо в Європі війна з ісламським тероризмом дійде до певного градуса напруження, то європейські ЗМІ теж можуть розділитися на продержавну більшість і ісламську меншість. І перші, нехай й слабкі ознаки можливої майбутньої інформаційної війни можна угледіти в тому, що у Франції починають переслідувати тих, хто дозволяє собі двозначні жарти з приводу терактів і терористів. Хто не з нами, той проти нас! Здатність же Європи протистояти ісламському тероризму також безпосередньо залежатиме від того, чи допоможе вона Україні впоратися з терористами на Донбасі.
Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва
