Від тайги до британських морів
Одного разу взявся написати документальну книгу про Радянську Армію. Відразу після розпаду Варшавського Договору, коли з’явився широкий інтерес до таємниць загадкової армії загадкового народу. Але потім бізнес і більш важливі речі відвели від текстів про мої роки розтраченої молодості в погонах. Не писав би й зараз, проте життя змусило дещо пригадати. Перефразовуючи афоризм про гоголівську «Шинель», скажу: наше покоління все ще закутане в сіру тканину пальта із хлястиком на рівні талії. Не ватяник, звичайно, але й не військовий сюртук.
Цей знімок було зроблено в Забайкаллі, у мотострілецькій дивізії, де я редагував місцеву «окопну правду». Крихітна газета з накладом у п’яту частину від кількості щоденних відвідувань мого аккаунта у Facebook. Її читали троє: цензор, коректор та начальник політвідділу. Решта використовували для різних потреб. Однак навіть така сцена знаходила акторів. Важливіше за пропаганду й показуху в РА нічого не було. Щоб злітати за дефіцитною фотоплівкою зі станції «Безречная» до Чити й назад (відстань 800 км) міг взяти гелікоптер у місцевому авіазагоні. А за продуктами або ліками полетіти — дзуськи. Не дозволялося, та й летіти потрібно було аж до Москви — союзної ВДНГ з правом роздрібної торгівлі.
У цій дивізії був 85 механізований полк на прізвисько «кошара». Там постійно відбувалися епічні події. Наприклад, солдат міг вдарити чергового офіцера, а той, образившись, взяти кулемет (ПК) у «ружпарку» й відкрити вогонь у їдальні. Лежить офіцер на обідньому столі, як Анка в кінофільмі «Чапаєв», і косить чергами в бік хліборізки. Півгодини стрільби й усього два трупи. Бачив, як їх виносили. Але краще запам’ятав інших. Двох якутів, що втекли з автоматами з частини. Якути від довгого перебування в степу навісніють, тому в забайкальських степах їм служити тоді не рекомендувалося. Але рекомендації одне, а призов — інше. До речі, коли дізнався, що на Донбас кинули якутів, зрозумів, справи в армії РФ, як і в РА. Так ось, якути втекли, а всі, включаючи місцеву міліцію, кинулися їх шукати.
Знайшли у скирті сіна на узліссі переліска. Але вони боялися підійти. Бо ж у них зброя. Кричали, звали, але якути, як виявилося, російську знали погано і з переляку шмальнули з АКМ у білий світ. Тоді група захоплення вирішила їх, висловлюючись по-путінськи, замочити. Взяли військовий БТР, але посадили туди місцевих ментів — правоохоронців. Ті скришили скирту, якутів і сопку навпроти. Місто могло спати спокійно.
Національний склад РА — копія перського війська Дарія. У кожної народності своє місце в строю. Ті, хто займався комплектацією, повинні були розводити народи, щоб вони не сходилися в одній частині переважною більшістю. Рідко вдавалося через демографію. Щоправда, були такі меншини, кі панували над більшістю.
П’ятеро чеченців легко тримали в неформальному підпорядкуванні батальйон слов’ян. Бійки на ґрунті «дружби народів» відбувалися систематично. Найбільше у віддалених округах, менше — в закордонних групах. Однак основних втрат армія зазнавала на полях дідівщини. Не було жодного полку, де б не вішалися, не калічилися, не стрілялися десятки людей.
Армія складалася з безлічі каст. Молоді солдати, старослуживі, сержанти, прапорщики, молодші офіцери, старші, генерали. В усіх своя система постачання, харчування, обмундирування й способу служби. Стройові частини відрізнялися від кадрованих, у штабах жилося краще, ніж у військах. Та й війська не можна було порівнювати за комфортом служби. ВПС одна справа, РВСП — інше, тощо. Найгірше служити було в сухопутних і будівельних військах. Особовий склад останніх майже офіційно іменувався «чурками». Офіцери й генерали так і казали: «Кроме чурок, кто еще служит?». Головне визначення успішності військової кар’єри — місце служби. Ця обставина, між іншим, дуже позначилася на долі України та Білорусі, де військ було повно і стояли вони в теплих місцях. Там осідали цілі пласти пенсіонерів РА та ВМФ. А це була публіка далека від ліберальних поглядів і толерантності в поведінці. Особливо в Білорусі, де в яке село не тицьни, обов’язково знайдеться ракетна шахта або аеродром. Десятки тисяч військових пенсіонерів, у самому розквіті сил, пішли працювати до держструктур і контор, несучи туди казармене уявлення про життя.
Радянська армія дійсно була унікальним явищем в історії ХХ століття. Це була держава в державі зі своїми законами, судами, медициною, торгівлею, будівельної інфраструктурою, заводами й навіть військовими радгоспами, що займалися продовольчим забезпеченням військ. Та що радгоспи. На «Мосфильме» був спеціальний кавалерійський полк, призначений для забезпечення зйомок військово-патріотичного характеру. Мабуть, тільки армія США наблизилася до Радянської за ступенем автономії.
Думаю, ліквідація Радянської Армії знизила ймовірність війн і катастроф у Європі та Азії. Машина була занадто громіздкою і малокерованою, щоб не зруйнувати щось у межах своєї досяжності. Замість робітничо-селянського монстра з’явилася армія РФ, що прийняла спадщину РА. А це важкий тягар для економіки, морального самопочуття й руху до іншого стану країни. Тягар РА непосильний для держави, котра не покриває і третини ВВП СРСР. Але це інша тема.
Повертаюся до старого фото. Звичайно, в Прикарпатському округу «захищати батьківщину» було краще, ніж у Забайкальському в усіх сенсах. Однак армія вважалася однією, «непереможною і легендарною». Можливо, і правда, варто про неї написати, щоб не повторилася, як Хіросіма?
