Він лякає, а Кремлю не страшно
Михайло Ходорковський виступив з іще однією програмною заявою з гучною назвою «Російські європейці. Наша мета - російська громадянська нація». Мислить він глобально - про майбутній транзит влади в Росії, від путінського режиму до якогось іншого. Відчувається, що в цьому новому режимі Михайло Борисович хотів би грати не останню роль.
Коли Ходорковський критикує сучасну російську дійсність, з ним багато в чому погоджуєшся. І з тим, що вносяться «дивні зміни до шкільних підручників і шкільної програми», і з тим, що вступають до вишів «на базі очевидно сфальсифікованих унизці територій результатів ЄДІ», та й сам по собі ЄДІ, по суті, ускладнює здобуття вищої освіти людьми дійсно творчими. І що ректорський корпус у Росії такий, що хоч святих винось (директорський, на фірмах і підприємствах, до речі, нічим не кращий). І що телебачення вдовблює в голову обивателям найбезглуздіші міфи як щодо вітчизняної та всесвітньої історії та сучасності, так і щодо природознавства.
Має рацію Ходорковський і в тому, що в умовах простору інтелектуальної свободи, що звузився до мінімуму, кращі уми тікають із Росії. Можна погодитися і з тим, що «авторитет судів, поліції, губернаторського корпусу або РПЦ руйнує переважно зовсім не якась опозиція, а сама влада».
А хто ж, на думку Ходорковського, рятує Росію від іще більших напастей? Михайло Борисович так прямо і пише: «Дякувати за те, що російські культура і наука, як і раніше, - значна частина світових, треба не такій вже численній, як хотілося б, частині суспільства - «російським європейцям»». І тут же пояснює, явно і себе самого відносячи до їх числа: «Людям, які не просто люблять свою країну (нехай навіть іноді її ненавидячи), а, будучи частиною свого народу, насправді працюють на свій народ, вирішують разом із ним спільні проблеми».
А ось тут з опальним екс-олігархом можна не погодитися за всіма пунктами. По-перше, російська наука і культура давно вже не складають значну частину світової. Можна сперечатися, коли це сталося - за часів брежнєвського «застою», в «лихі 90-ті» чи в анітрохи не менш лихі 2000-ні. Але факт залишається фактом. Інтерес до російської науки і культурі в світі міцно втрачено ще на початку 1990 років, а деяке зростання інтересу в останні три роки пов'язаний з міркуваннями суто утилітарними. Після анексії Криму на Заході на Росію почали дивитися як на потенційного супротивника і знову потихеньку стали її вивчати, як активно вивчали Радянський Союз, включно з його наукою і культурою, в епоху «холодної війни».
І значущі світові відкриття якщо і робляться вихідцями з колишнього СРСР, то в західних лабораторіях. Та й відомі російські письменники, так само як і інші митці, все більше намагаються осідати далеко від російських кордонів. І далеко не факт, що більшість із них неодмінно захоче повернутися в Росію навіть у разі зміни політичного режиму на більш помірний. Тому «російські європейці» при всьому бажанні не можуть підтримувати те, чого немає.
А по-друге, саме визначення «російських європейців» дано настільки розпливчато, що до їх числа при бажанні можна віднести будь-кого, хоч Путіна з Медведєвим. Тут доречно згадати пушкінські слова про державу як «єдиного європейця» в Росії. Власне, Ходорковський не випадково наводить настільки розпливчасте визначення «російських європейців». Він нарікає: «Ця влада досі не хоче вирішувати проблему свого відходу. Вона сварить людей і руйнує авторитети...»
Справді, замість того, щоб гнобити опозицію і провокувати нові сварки в таборі опозиціонерів, щой так не вирізняється єдністю, чому б не сісти Путіну, Медведєву, Сєчіну, Чубайсу, Грефута іншим діячам урядового табору за один стіл із Ходорковським, Навальний, Кудріним, Касьяновим тощо? Принаймні про таке мріється Михайлу Борисовичу. І він лякає владу: «Стагнація не може бути вічною. Досить порівняти темпи зміни ВВП у нас і в сусідів, динаміку стану науки і освіти». Думаю, від таких сентенцій Путіну і його соратникам ні жарко, ні холодно. Перед їхніми очима приклад як Радянського Союзу в минулому, який був здатний десятиліттями існувати в стані застою, так і Північної Кореї в сьогоденні, що добрих півстоліття зберігає абсолютну диктатуру в умовах ізоляції.
Ходорковський побоюється, що вся система нинішньої російської державності відразу «може впасти в руки людей, не готових її прийняти». Ні путінське оточення, ні навіть більш-менш високопоставлених чиновників цим не налякаєш, навіть якщо нагадати про український Майдан, як це робить екс-голова ЮКОСу. По-справжньому Путін боїться тільки палацового перевороту, бо в революцію не вірить. Його оточення ж у разі виникнення по-справжньому кризової ситуації, що загрожує революцією, можливо, розраховує попередити її розвиток якраз за допомогою палацового перевороту. У будь-якому випадку ніхто з партії влади, якими б «російськими європейцями» вони не здавалися, домовлятися ні з Ходорковським, ні з Навальний, ні з іншими, найбільш «помірними й акуратними» опозиціонерами ні про що не збирається.
Пропозиція ж Ходорковського про те, що «можна було б почати з круглого столу з питання транзиту влади за участю експертів з команд Кудріна і Касьянова, Явлінського і Навального, Каспарова і Титова, ЗНФ і Відкритої Росії в такому місці, де всі зможуть взяти участь», свідчить про неймовірну політичну наївність, якщо не сказати більше. Представники названих політичних сил і в Росії один з одним домовитися не можуть, і чому Михайло Борисович так впевнений, що за кордоном на досягнення домовленостей буде більше шансів.
До того ж Загальноросійський народний фронт – це, по суті, та ж «Єдина Росія», тільки у ще більшому ступені орієнтована на Путіна особисто. І смішно сподіватися, що про заплановану зустріч експертів не буде заздалегідь відомо ФСБ і що добра чверть експертів якраз і буде представляти це відомство, враховуючи, що російська опозиція перебуває під щільним чекістським ковпаком. А ті експерти, які повернуться в Росію, піддадутьсяпереслідуванню. Або взагалі ця зустріч буде зірвана в зародку. Це вже як Кремль вирішить.
Загалом, ця заява ще раз показує, що значення Ходорковського в російському опозиційному русі близьке до нуля.
