Вірменський тупик
Поряд із терористичним актом у колишній столиці Казахстану Алма-Аті, захоплення будівлі поліції в єреванському кварталі Еребуні цілком могло вийти на перші шпальти газет і зайняти верхню частину в стрічці новин інформаційних агентств. Не вийшло. На заваді став теракт у Мюнхені. Нічого дивного. Для європейського обивателя Вірменія — далека країна, про яку, як висловлювався англійська прем’єр Невілл Чемберлен, «ми так мало знаємо». Ось Мюнхен буквально тут, поруч, і те, що відбувається в ньому, турбує європейців набагато більше.
Загалом спочатку захоплення будівлі патрульно-постової служби (ППС) в Єревані не викликало особливої реакції. Це дало підставу багатьом, насамперед проурядовим експертам, як у Вірменії, так і в Росії заявити про відсутність радикальних настроїв. Жодна політична партія, зокрема опозиційна, не заявила про підтримку нападників. Були тільки побажання негайно звільнити заручників.
Схоже, що в такому невіданні перебували й урядові структури. Спочатку активісти вимагали звільнення координатора вірменської опозиційної організації «Установчий парламент» Жирайра (Жиро) Сефіляна. Той перебуває під слідством, і йому висунуто обвинувачення у спробі захоплення держустанов і засобів телекомунікації, зокрема телевежі Єревана, а також у зберіганні зброї. Напевно, президент Серж Саргсян та силовики вирішили за краще взяли бойовиків зморою і ніяк не реагувати на їхні вимоги.
Однак дуже швидко з’ясувалася помилковість таких уявлень.
По-перше, нападники, що захопили будівлю поліції, не збиралися здаватися.
По-друге. Вимоги до влади постійно радикалізувалися. Зокрема й заклик до відставки президента Саргсяна.
На відміну від центральноазійських країн, у Вірменії досить серйозно підходять до застосування силових методів впливу. Загинув під час захоплення будівлі ППС полковник Артур Ваноян. Поранення отримали полковник Арам Ованнісян, підполковник Грач Хотегян, молодший офіцер Гагік Мкртчян. І в цьому цілковито звинувачують владу. Тож не дивно, що президент Саргсян і командири силовиків хотіли б виключити появу нових жертв. Ось чому штурм не відбувався цими днями від початку захоплення.
З іншого боку, таке становище не могло тривати довго. І багато хто у владі почав схилятися до штурму як неминучої необхідності, тут і проявилася у вірменському суспільстві певна підтримка не тільки бойовиків-загарбників, але й стійке неприйняття можливих силових дій влади.
Поблизу будівлі ППС почали збиратися активісти з метою перешкодити штурму. Начебто і не так багато. Навіть за поліцейськими зведеннями близько тисячі осіб. Однак слід розуміти, що для невеликої Вірменії це не така й маленька цифра. Щобільше, учасники протесту почали збиратися в центрі столиці на площі Свободи. Потенційно їх може бути набагато більше, й зараз багато буде залежати від дій влади.
Перемовини тривають, створено нейтральний прес-центр і звільнено всіх заручників. Драма наближається до свого завершення.
Цікаво, але навіть у Москві, не кажучи вже про Єреван, відкидається думка про зовнішній вплив і підтримку. На перший погляд щось нове. Як може прожити російська пропаганда без вашингтонського обкому, держдепартаменту й інших західних центрів диверсій проти Росії та її найближчих союзників.
Дивина ця вдавана. Говорити про зовнішнє втручання у справи Вірменії просто смішно. Вірменська діаспора за чисельністю більша за населення країни. Дуже міцними є родинні зв’язки. Практично у кожного жителя чи то у столиці, чи то у найвіддаленішому селі є родичі за кордоном. Діаспора надає велику матеріальну допомогу країні та її громадянам. Вихідці з ряду країн обіймали й обіймають відповідальні посади у владі, тому зовнішнє втручання є очевидним, й говорити про це не варто. Сам Сефілян — виходець із Лівану, де досить численна вірменська діаспора, герой війни в Нагірному Карабасі. Це настільки очевидно, що змусило навіть російських пропагандистів обережніше висловлюватися щодо цієї, у цьому випадку, досить слизької теми.
Для Москви те, що відбувається у Вірменії, стало вкрай неприємним сюрпризом. Адже радикали, і не тільки прихильники Сефіляна, все частіше висловлювали невдоволення позицією Росії у конфлікті навколо Нагорного Карабаху. Постачання зброї Азербайджану й чутки про компроміс у вигляді територіальних поступок викликали вельми негативну реакцію у Вірменії. Начебто Москва чинила тиск на Єреван з метою розпочати врегулювання на такій основі, особливо після квітневої спалаху бойових дій.
До речі, їх невдалий хід для армії Нагірного Карабаху, а фактично Вірменії, спричинив шквал обурення. Особливо серед ветеранів боїв у Нагірному Карабасі. І звинувачували у тому, що сталося, не лише вірменську владу, а й Росію.
Що й казати, Кремлю не позаздриш. Азербайджан дедалі наполегливіше вимагає повернення своїх окупованих Вірменією територій. У всякому разі як перший крок звільнення семи районів, що до Нагірного Карабаху не мають стосунку. Терпіння Баку підійшло до межі, й у Москві це розуміють. Якщо не докласти якихось дипломатичних зусиль, то через якийсь час ситуація вийде з-під російського контролю.
У Вірменії й чути не хочуть про якісь територіальні поступки. І ніхто з політиків на це не наважиться. Все це посилюється вкрай важким економічним становищем. У минулому підтримувала Росія, тепер у Кремля грошей немає і для своїх потреб.
Звідси зростання соціальної напруженості й громадського невдоволення. Воно вже проривалося у вигляді масових акцій протесту в центрі Єревану проти підвищення вартості електроенергії. Зокрема лунали гасла й проти грабунку російськими компаніями, що скупили всю електроенергетику Вірменії. Тоді протести влада придушила, але ситуація не покращилася, навпаки, погіршилася.
Очевидним є політичний тупик, не в останню чергу створений Москвою. Як із нього виходити, не знає ніхто.
Наскільки тривожно зараз у Кремлі, говорить той факт, що відразу після початку конфлікту до вірменської столиці приїхала делегація російських військовиків для підготовки до підписання угоди про Об’єднане угруповання військ збройних сил Вірменії та Росії. В угруповання вже є командувач — генерал-майор Андранік Маркарян.
Москва поспішає підготувати свої війська для утримання силою Вірменії у своїй орбіті. Інакше не за горами той час, коли з Південного Кавказу доведеться йти. З відповідними наслідками для Кавказу Північного.
