Перейти до основного вмісту

Wojna domowa: Донбас проти Донбасу

11 вересня, 15:24
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Влада України останнім часом висловлює обережний оптимізм щодо ситуації на Донбасі. Мовляв, число обстрілів і бойових зіткнень різко зменшилося, є шанси на стабілізацію ситуації в регіоні, а там, дивись, і на повернення всіх, в тому числі й окупованих, територій краю під контроль Української держави. Але, як на мене, всі ці міркування не враховують одного, але надзвичайно важливого чинника: «війни Донбасу проти Донбасу», яка точиться всередині «гібридної війни» Росії проти України. Та й у вітчизняних мас-медіа вести про це мову вважається ледь не поганим тоном. Але хіба можна уникати аналізу того, що коїться в цьому регіоні і того, що там іще може скоїтися?

Отож, не претендуючи на вичерпність аналізу та «винісши за дужки» деякі моменти, зверну увагу на те, що і політологи, і політики чогось ігнорують.

Почнімо із загальних настроїв Донбасу, які завжди помітно відрізнялися та відрізняються зараз від загальноукраїнських. Соціологічна група «Рейтинг» у березні 2013 року, коли Революція гідності ще була за обрієм, провела всеукраїнське опитування, присвячене ціннісним орієнтаціям громадян. Отож: тоді 59% опитаних вважали, що Україні скоріше не вистачає «сильної руки», ніж «демократії» (26%). Водночас 42% респондентів вважали: Україні скоріше не вистачає «більшої свободи слова», ніж «більшої цензури» (26%). Половина опитаних вважала, що Україні «потрібно розвивати ринкові відносини», тоді як 31% – «повертатися до планової економіки». Інакше кажучи, третина прихильників «сильної руки» одночасно виступала за збільшення свободи слова, а 40% – за подальший розвиток ринкової економіки; відтак можна стверджувати, що в їхньому уявленні «сильна рука» - це був хтось на кшталт Шарля де Голля чи Маргарет Тетчер, здатний витягнути Україну з перманентної кризи та провести справжні, а не декларативні реформи. Та й прихильники демократії, як засвідчили відповіді на інші запитання, схилялися до думки, що «добро має бути з кулаками»…

А от на Донбасі було інакше. Відповідь «Україні не вистачає сильної руки» там дали 68% опитаних, «не вистачає демократії» - лише 14%. У таких орієнтаціях Донбас розділив першість по країни з південним регіоном. А от у прагненні посилення цензури Донбас виявився беззаперечним чемпіоном: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» дали 43% респондентів (південний регіон – 33%, східний – 28%), тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів. Такі самі «чемпіонські» показники зафіксувала й відповідь на запитання про планову та ринкову економіку. 50% опитаних в регіоні – за повернення до планової економіки, і тільки 31% - за розвиток ринкових відносин (у південному регіоні, наприклад, попри всю місцеву специфіку, зворотна картина – 33% проти 45%). Інакше кажучи, у Донбасі домінувала мрія не про де Голля, а про суміш Путіна з Лукашенком. Більшість тих, хто мріяв про це, ясна річ, пішла до проросійських бойовиків або підтримала їх. А от певна частина прихильників авторитаризму чи навіть тоталітаризму в силу тих чи інших причин (головним чином – небажання жити під двоголовим орлом) потрапила до числа українських добровольців. І не випадково на підконтрольній Україні частині Донбасу рейтинг Дмитра Яроша значно вищий за рейтинг Арсенія Яценюка…

Отож і точиться жорстке і жорстоке протиборство між тими жителями краю, хто за «ДНР», «ЛНР» і «русский мир», з одного боку, і тими, хто мріє про нещадну до ворогів Україну, про «сліпучу і вічну, як слава», якщо згадати формулу Олега Ольжича, «Залізну Державу».

Сьогодні на звільненій від окупантів і терористів території Донбасу, за даними різних соціологічних центрів, число українських патріотів і ворогів України приблизно рівне (при тому, що переважна більшість жителів тим чи іншим способом декларує свій нейтралітет і прихильність до сильнішого). Якщо врахувати біженців з окупованої території, то, ймовірно, така сама картина політичних орієнтацій і серед жителів цих територій. А тому якщо для всієї України йдеться про війну з зовнішнім агресором і його місцевими пахолками, то для жителів Донбасу, частково Слобожанщини та Приазов’я це – люта Wojna domowa, яка точиться всередині загальної війни, є її складовою. Я вживаю саме цей польський термін, бо він значно точніший, ніж «громадянська війна» або  «civil war». Останні позначають війну між людьми, які ототожнюють себе з однією державою, тільки мають різні – непримиренні! – ідеологічні настанови. У випадку ж Донбасу йдеться про великі групи людей, які прагнуть бути громадянами різних держав, але для яких їхній край – рідний дім. Отож, там точиться Wojna domowa – власне, це поки що радше метафора, ніж науковий термін, але метафора дуже точна.

Не буду вдаватися у теоретичні подробиці, процитую фрагмент роману Юрія Яновського «Вершники», де дія розгортається якраз у степах Приазов’я:

«З тобою мова буде потім, - сказав Іван, - а я служу революції, інтернаціоналу», - і, ще перемовившися з Гертом, мовчки підійшов до купи полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковці, пройшовся раз і двічі й почав говорити:

«Хлопці, - сказав Іван, - от і скінчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна… Відступаємо ми перед кривавим царським генералом Денікіним, пробиваємось на Київ… От і ви, серед вас є, певно, і обдурені бідняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за правду бідних. Бідняки й трудящі будуть з нами, і всі, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армія!»

Герт подав команду, трохи людей одійшло ліворуч і стало, а решта пішла купою геть, нешвидким кроком пішла геть, всі очі дивилися на них, і панувала мовчанка. Купа одходила далі й далі, вони прискорювали кроки, дехто став підбігати, один вирвався з купи й побіг, за ним другий, третій, уся купа побігла, як отара овець, побігла щосили, не оглядаючись, тікаючи від смерті. Тоді Іван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кілька кулеметів почало стріляти, і кулемети спинилися, коли завдання було виконано». Отакі «правила війни». А йдеться-бо у «Вершниках» про тих махновців, що самі кинули зброю і здалися «червоним»…

Такою є війна між великими групами людей, що прагнуть бути громадянами різних держав, але мають спільний дім, спільне минуле, ба більше, нерідко перебували раніше у дружніх або родинних відносинах. У Яновського фігурують прихильники «білої» Росії, прихильники Росії «червоної» (яка допіру мала вигляд «інтернаціоналу»), прихильники УНР і, нарешті, бездержавники-махновці (які при цьому ототожнювали себе з Україною і звалися Революційна повстанська армія України). Але  головне в цьому контексті – що війна така надзвичайно люта, бо йдеться про дім, про рідні місця, про корені твого роду, які дістануться не зовнішньому агресору, а тим, хто нещодавно був «своїм».

Отож якщо влада справді прагне миру, який ґрунтуватиметься на різних – політичних, воєнних, інформаційних і соціально-психологічних – засадах, то слід зважати на специфіку Донбасу і його жителів, що нині стоять по обидва боки фронту, мінімізувавши вплив окреслених вище чинників з метою затухання локального конфлікту в форматі «Wojna domowa». Водночас слід вповні реалізувавши принцип: «Демократія має бути з кулаками». Бо ж інакше Wojna domowa на Донбасі з усією її жорстокістю точитиметься далі…

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати