«Я Конституцію породила, я нею і нехтуватиму»
Якби феєрична вистава у Верховній Раді під назвою «прем’єр пішов – нехай живе прем’єр!» відбувалася 1-го, а не 14-го квітня, вона б і сприймалася належним чином – як політична буфонада, де насміхатися можна майже з усього. Але через два тижні після Дня Дурнів те, що робили з Конституцією України у будинку зі скляною банею на Грушевського, 5 у Києві, виглядало надзвичайно недоречним, якщо не сказати більше.
Ну, добре, відставка Арсенія Яценюка давно назріла й перезріла. Проте той спосіб, у який вона виявилася оформленою, цілком справедливо викликала, як зазначено у статті Івана Капсамуна «Уряд Гройсмана»: час пiшов…» обурення з боку депутатів перших скликань – мовляв, «такого в незалежній історії ще не було, коли однією постановою знімають старого і призначають нового прем’єр-міністра… За словами юристів, звільнення попереднього і призначення нового прем’єра – це різні конституційні процедури». Так, різні. Хоча, можливо, варто запозичити німецький досвід й об’єднати їх у формулі «позитивного вотуму недовіри», коли одним і тим же рішенням парламенту відправляється у відставку один прем’єр і призначається інший. Це дає певну гарантію, що держава не залишиться без уряду та його очільника. Але ж спершу таку процедуру слід внести в Конституцію України та закони, а потім уже практикувати. Тим більше, що зміна вимагатиметься не одна.
Скажімо, Основний Закон вимагає, щоб спершу у Раді була створена коаліція депутатських фракцій (так вона зветься в Конституції), а потім відбувалося все інше. Хтось може конкретно сказати, чи була наявна така коаліція станом на ранок 14 квітня? А якщо була, то скільки депутатів до неї входило? Адже має бути сформована не арифметична більшість нардепів, а «коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». Саме вона і є головним суб’єктом формування Кабміну: «Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України». (Конституція, ст.83). Як відомо, 14 квітня все було зроблено не так – кандидатура прем’єра вносилася не главою держави, а нардепами Юрієм Луценком та Максимом Бурбаком; що ж стосується міністрів, то їхні кандидатури пропонували не лідери коаліції (тут доречними були б саме Луценко та Бурбак), а новий прем’єр…
Схоже, така «схиблена процедура» була не випадковою – щоб ніхто не ставив зайвих запитань стосовно чисельності та персонального складу нової коаліції. Звернімо увагу: результати поіменного голосування за відставку Яценюка і призначення Гройсмана так і не були – всупереч вимогам низки депутатів – виведені на велике табло у залі засідань. Тим часом вони зразу ж завдяки Інтернету стали відомі українцям; крім числа голосів по фракціях і групах, з цих результатів випливає, що юридично ніякої нової коаліції у 226 нардепів не було – чисельність фракції Народного Фронту становила 78 парламентаріїв, чисельність фракції Блоку Петра Порошенка – 139.
Щоправда, новий голова Верховної Ради Андрій Парубій після закінчення сакраментального засідання намагався переконати журналістів, що, мовляв, у коаліції 234 депутати («треба тільки уточнити»), і входити до неї можна й на індивідуальній основі. Справді, можна. Згідно з рішенням Конституційного Суду від 8 квітня 2010 року. Проте згадаймо, що того дня сказав тодішній голова Суду Андрій Стрижак: «Знайдіть мені в Конституції заборону депутатові брати участь у більшості! Ви ніде цього не знайдете! Саме про це йдеться в нашому рішенні. І воно жодним чином не суперечить рішенню від 2008 року, яке продовжує діяти в повному обсязі». Що ж то було за рішення від 17 вересня 2008 року? Згідно з ним, урядову коаліцію можуть створити лише фракції, «кількість народних депутатів у яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 депутатів)».
Янукович й Азаров тоді демонстративно знехтували рішенням Суду від 2008 року і використали рішення від 2010 року, щоб у неконституційний спосіб сформувати уряд (а Стрижака невдовзі відправили у відставку з посади голови Конституційного Суду – щоб не нагадував про «неправильні» з погляду режиму рішення), але чи варто Порошенку й Гройсману відверто йти шляхом Януковича й Азарова, знаючи, чим той шлях закінчився?
Але на цьому список порушень парламентом Конституції не закінчується. Як зауважив народний депутат Сергій Соболєв, відповідно до Основного Закону, подання на призначення міністра оборони та міністра закордонних справ України до Ради вносить президент України. Глава держави так і зробив, але парламент з якогось дива голосував не за президентські проекти рішень, а за депутатські. Ну, а завершує цей список воістину унікальна річ: спершу нардепи проголосували за постанову №4424 про формування складу нового Кабміну, а потім – за постанову №4425 про звільнення з посад членів старого Кабміну. При цьому в постанові №4424 йшлося, зокрема, про призначення на міністерські посади Авакова, Петренка, Стеця, Полторака та Клімкіна, а в затвердженій за п’ять хвилин постанові №4425 – про їхнє звільнення з цих посад… Щось затягнувся у Верховній Раді День Дурня…
Утім, можливо, це ще не вичерпний список порушень Конституції 14 квітня. Невідомо, чи всі депутати голосували власноруч, як того вимагає Основний Закон («Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто», ст..84), адже практика роботи Ради засвідчує наявність значного числа охочих тиснути кнопки за себе й «за того хлопця (дівчину)». А от у Польщі – це повідомлення надійшло якраз того ж 14 квітня – депутатку Малгожату Зверцан її колеги по парламентській групі виключили зі своїх лав і попросили здати мандат за одноразове (!!!) голосування замість іншого депутата з цієї ж групи. Останній – Корнель Моравецький – підтвердив, що просив Зверцан проголосувати від його імені й добровільно відмовився від членства у групі, щоб не компрометувати її. Чи можливі такі вчинки депутатів в Україні? Риторичне запитання, чи не так?
Іншими словами, перебіг подій у Верховній Раді 14 квітня, як на мене, вже вкотре наочно засвідчив, що вітчизняним політбізнесменам комфортніше працювати в рамках «договірняків», а не Конституції. Це не тільки сумно, а й надзвичайно небезпечно – як для самих політбізнесменів, так і – головне! – для всієї країни. Чи, може, у Верховній Раді так і не скінчився День Дурня?
