Яблуко і меч
Зелене яблуко, пронизане двома срібними мечами – герб міста Добромиля, яке взяло його собі, щоб вшанувати пам’ять роду Гербуртів, які 400 років опікувались цим краєм. У Фельштині, родовому гнізді, яке звили лицарі з Моравії, шанують Гербуртів не на офіційному рівні. Тут стоїть пам’ятник бравому вояку Шівейку, але жодної меморіальної таблиці чи знаку на костелі, усипальниці Гербуртів немає. Проте, коли кілька років тому обвалилася крипта і відкрились поховання, місцеві люди не дозволили їх чіпати владі: «Не тривожте наших Гербуртів». І замурували заново вхід. Навіть більше, вони досі вважають себе підданими Гербуртів і розповідають про них легенди. Ділять містечко на Руську, Жидівську і Польську дільниці, хоч ні євреїв, ні поляків тут уже немає.
Подібна вдячність здається дивовижною для людей, чиї мізки ще не промиті від міфів класової боротьби. Ці землі потребують зараз опіки. Їх нещадно грабували і грабують досі місцеві князьки та їхні прислужники. Одна річ – дбати про людей, їхнє фізичне та моральне здоров’я і добробут, як це робили Гербурти, а інша – гендлювати землею і вирубувати ліси, і що найдивніше – протистояти інвестиціям і громадським ініціативам, від яких місцева псевдо еліта прагне отримати дивіденди. Ще й налаштовувати проти них населення. Їхня точка зору точно сформульована чиновницею районного масштабу: «Чого вони сюди лізуть?!» Це про нашу групу, яка займається культурним відродженням Добромильщини. Справді, більшість з нас тут чужі, окрім головного редактора видавництва «Знання» Мирона Іваника і професора Михайла Кріля. Я всього лиш нащадок Йосипа Добромильського гербу Гербурт, який покинув Добромиль наприкінці 18 століття. І моя дочка, історик Владислава Москалець. Та й то ми не знали про своє походження донедавна. Але письменниці Галина Вдовиченко, Лана Перлулайнен, Оксана Кришталева, письменники Богдан Волошин і Ярослав Яріш, журналістка Тетяна Вергелес, фотограф Оксана Прохорець – більші патріоти Добромильщини, ніж ті, хто мав би дійсно опікуватись історичною пам’яттю свого краю. Ми просто видали збірку художньої прози та есеїстки після кількох років наполегливого «втручання» в місцеву культурну політику. І важливо не те, що книжка вийшла у видавництві «Піраміда» Василя Гутковського, а те, що на літературній мапі України засвітились зірочки: села Велике, Тарнава, Боневичі, колишні містечка Стара Сіль, Стрілки, Нове Місто, міста Хирів і Добромиль, а також добромильська Саліна. Бо книги – найліпша пам’ять, тривкіша за монументи. А підтримав видання підприємець Максим Козицький, який ставить на довколишніх горах вітряні електростанції, долаючи саботаж місцевої номенклатури.
Як влучно висловилась письменниця Галина Вдовиченко, ми віддаємо борги цій землі, яка нам подарувала не лише натхнення, а й навчила любити Україну такою, яка вона є. Якби професійні письменники наслідували нас, об’єднувались, і писали про забуті й занедбані куточки нашої країни, а видавці не надто переймались комерційністю видань, розрахованих на невибагливого читача, було б чому радіти. Бо наразі літературний процес в Україні – це лише рух від одного скандалу до іншого, від однієї розкрутки до іншої, спроба вписатись у контекст світової літератури вторинністю з присмаком меншовартості.
