Євроінтеграція – боротьба минулого з майбутнім
Нещодавно у комітеті Верховної Ради України з питань європейської інтеграції заявили, що всі перепони для отримання країною безвізового режиму зняті, необхідні законодавчі процедури завершено і лише внутрішньоєвропейські проблеми, які відволікають увагу очільників ЄС, не дають можливості приєднатися нам до європейської сім’ї.
Щодо внутрішніх проблем ЄС, то вони завжди (в тому чи іншому вигляді) існували і існуватимуть у майбутньому. Різниця — лише у назві цих проблем. Раніше це були, наприклад, митні процедури та спільна сільськогосподарська політика, створення валютного союзу тощо. Зараз — міграційна криза, «брексіт» та загрози різних форматів глобального гібридного тероризму. Якими будуть виклики та оперативні загрози у майбутньому?
Для нас важливо не прикривати різноманітними причинами посадову бездіяльність та не бити в литаври з приводу ефемерного майбутнього безвізового режиму після шести років бездіяльності та роботи під тиском європартнерів. Важливо оцінити реальний вклад діючих євроінтеграторів та тих, хто до цього часу вишукує будь-які причини для затягування цього процесу.
Тут потрібно згадати як мінімум середину двотисячних, коли після Помаранчевого Майдану (у лютому 2005 року) був підписаний План дій Україна — Європейський Союз. Він розраховувався на три роки та мав на меті наближення українського законодавства, норм та стандартів до законодавства Європейського Союзу.
У 2010 році був започаткований «Безвізовий діалог між Україною та ЄС – План дій з лібералізації візового режиму», на виконання якого навіть створили Національний план з виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України. Як свідчать офіційні дані, «протягом 2007-2012 рр. відбулися 21 раунд переговорів щодо Угоди про асоціацію та 18 раундів переговорів щодо розділу Угоди про створення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі».
Для чого така деталізація? Лише для того, щоб показати, що мінімум 10 років українські чиновники у співпраці з парламентськими політиками напрацьовували необхідну законодавчу базу для входження у Європейський Союз. А оскільки владні обличчя не так вже й змінилися (хіба що посадові «стільці» інші), а основні політичні гравці фактично всі на своїх місцях, то виникає питання — хто в країні затягує процес євроінтеграції і чому?
Влада обрала для рекламування своїх зусиль у євроінтеграційному процесі найпривабливіші рекламні гасла, наприклад, безвізовий режим. Тобто, вступимо в ЄС — поїдемо до Європи без віз. Народу це подобається, бо тоді можна буде добиратися хоч до Польщі, хоч до Іспанії без проблем, а там вже, за звичкою, влаштовуватись на роботу і не повертатись.
Чомусь мало хто говорить про те, що тренд Майдану Гідності – євроінтеграція — це якраз приведення стандартів якості життя до такого рівня, коли бажання їхати за кордон в пошуках роботи має пропадати.
Євроінтеграція — це, насамперед, внутрішня модернізація та ефективне реформування в інтересах всіх громадян і громад. Це – тотальна прозорість дій та відповідальності влади, яка передбачає сильне антикорупційне законодавство, це покращення добробуту населення, це нові робочі місця, якісна питна вода та гарні дороги, ефективне енергозбереження та адекватні тарифні платежі на послуги ЖКГ, виходячи із балансу зарплата-тарифи.
При цьому сама влада перестає бути монополізованою та жорстко інтегрованою по вертикалі, зникає необхідність «ручного» управління економікою, суспільство від патерналізму (яке зараз виражається найяскравіше у субсидійних подачках) переходить до самостійного розвитку, де на першому місці — інтереси громади та її членів в кожному середовищі життя по всій Україні.
Саме в процесі зміни владних повноважень посадових осіб, іншими словами — втрати можливості брати за виконання своїх службових обов’язків хабаря або отримувати на «теплому» місці «відкат» і криється основне протиріччя між бажанням суспільства якнайшвидше євроінтегруватись і бажанням окремих політиків і чиновників якомога довше затягнути цей процес, щоб бодай наостанок ухопити ще хоч один «ласий» шмат. Чи не в цьому ховається проблема затримки запуску електронного декларування в Україні, чим офіційно (!) здивувалася Програма розвитку ООН, яка на початку серпня змушена була поширити спеціальну заяву на своєму сайті щодо неприпустимості такої дії з боку української влади. Щоб наші чиновники не забули про перебіг попередніх подій, ПРООН привселюдно нагадала про те, що програмний комплекс із збирання, збереження та обробки електронних декларацій українських посадовців був розроблений за їхнього фінансування, а ефективність «програмного забезпечення була підтверджена цілою низкою тестів та випробувань, в тому числі за участі посадових осіб НАЗК та Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації (Держспецзв’язку)».
До речі, саме створенням НАЗК – Національної агенції з питань запобігання корупції — завершувалась офіційно підготовка до лібералізації візового законодавства з ЄС. І саме довкола формування складу НАЗК весною цього року було доволі скандалів і заяв, аж до втручання в процес Президента країни.
Процес євроінтерації, і зокрема, безвізовий режим поступово, але невпинно рухається в потрібному напрямі. Але суспільству, передусім, активістам асоціації з ЄС не варто складати руки і задовольнятися результатами роботи. Її, насправді, попереду не менше, ніж вже позаду. Радянсько-бюрократичне минуле просто так не піде з історичної арени і ще довго заважатиме нам жити по-новому.
Безвізовий режим туристичного характеру ми, швидше за все, отримаємо з початком нового, 2017 року. Але це буде лише черговим кроком процесу євроінтеграції. Повернення до Європи — шлях довгий і тернистий, йти яким нам потрібно з гідністю.
