З Путіним чи без Путіна
Росіяни, які не зуміли й не побажали створити власну національну державу, почнуть руйнувати чужі
Велика кількість сказаного про результати переговорів Януковича й Путіна пояснюється порівняно легко: припущення й гіпотези завжди займають більший обсяг, ніж аналіз відомих фактів. Усі оглядачі в різних країнах, зокрема й експерти провідних міжнародних аналітичних служб і агентств, визнають, що нічого твердо стверджувати не можуть, бо всі контакти Януковича й Путіна належать до таємної дипломатії, обидва президенти поводяться як непідзвітні політичні діячі.
Що ж, тоді з цього — очевидного й усіма визнаного — факту й почнемо. З того, що Янукович в одному вже став подібним до Путіна, вже русифікував свою владу. Надії на те, що у Верховній Раді українці почують правдивий і відкритий звіт про дії Януковича, марні. І, хоч як це важко говорити й читати про це, Майдан для нього просто не існує як чинник політичного життя. Як не існує всього того, що заведено називати суспільством і суспільною діяльністю. І в цьому Янукович уподібнився Путіну.
Звісно, навіть у переході до русифікованої політичної моделі Україна не Росія, де влада пояснює суспільний активізм втручанням зовнішніх сил. Янукович, безумовно, покарає виконавців силової акції на Майдані. Так і в царській Росії (про що не заведено було говорити за радянських часів і що не дуже відомо зараз) цар подеколи карав занадто завзятих карателів. Так було після Ленського розстрілу 1912 року. І в СРСР це практикувалося. Після значно масштабніших ленських розстрілів часів великого терору його ініціатори й організатори були розстріляні. І засновники колимської табірної імперії були репресовані, зокрема й організатори масових вбивств. І наркома Єжова розстріляли. Отже, київська показова прочуханка — вона з минулого. І дуже російська за походженням — бояр на розправу в допетрівські часи в кремлі народові видавали. Лише перший імператор зробив це винятковою прерогативою самодержця.
А Путін досі це практикує, що зближує його зі Сталіним, а не з Брежнєвим. Нинішня боротьба з корупцією, в якій з ентузіазмом беруть участь квазіопозиціонери, — найяскравіший приклад цього, як і будь-який вогонь по штабах. Зараз це великі й дрібні чиновники, частіше — депутати. Але починав Путін з іншого — з власних олігархів. І в тій пропаганді, що ведеться нині російським агітпропом і його агентами впливу в Україні, в українському експертному співтоваристві, останніми днями активно поширюється нова заготівка агітпропу: Майдан — це змова українських олігархів. І паралелі проводяться не з Росією, а з Білоруссю. Там, мовляв, олігархів призначає Лукашенко, а в Україні олігархи призначають президента.
Білорусь притягнута за вуха, звісно. Формула правління Путіна гранично проста й стосується не лише олігархів, а й уже бізнесу менш великого й більш масового:
«ешь глухарей
сопли не жуй
кого я назначу
тот и буржуй»
Іншими словами, на відміну від України, де до початку нинішнього століття квазідемократія була подібна до російської, покоїлася на міжкланових домовленостях, у Росії придушення одним кланом усіх інших призвело до того, що майже зникло вільне підприємництво. Теза про олігархічний Майдан — це не лише заперечення самої можливості вільної громадянської дії, а й вельми ймовірна заявка на русифікацію української моделі відносин між владою й бізнесом.
До речі, ця теза безглузда. Олігархи — частина суспільства, і їх співучасть у Майдані не означає, що там їхні найманці. Це вельми показово для того рівня, на якому працює кремлівський агітпроп, що, вочевидь, обслуговуючого зараз Януковича та його команду. Уже давно Кремль ігнорує просунуту суспільну аудиторію, ізольовану від ухвалення рішень і взагалі від політики. Він розраховує на інтелектуальні низи суспільства й на низовинну мотивацію політичної поведінки.
Усе це є частиною того, що я ще десять років тому назвав низовим управлінням. Воно вельми характерне для спецслужб усього світу, що використовують переважно людську низькість, навіть якщо це відданість ідеалам, які теж можуть бути низькими, — фашистськими, комуністичними, націоналістичними.
У даному випадку — розрахунок дуже простий, і саме тому він, швидше за все, виправдається. МВФ грошей не дав, а Путін дав. І ніхто не розбиратиметься в тому, що не дав, а обіцяв, що ця обіцянка суперечить законам Росії, що... Ну, про умови й наслідки сказано вже достатньо. Зокрема, про те, що МВФ давав гроші за умови санації української економіки, а Росія фактично за умови відмови від яких-небудь змін.
Усе вже сказано з урахуванням того, з чого я почав, — абсолютної непрозорості переговорів між двома президентами, один з яких уже ліквідував принцип народного суверенітету, а інший йде до цього. І тому безглуздо чекати, що Янукович звітуватиме перед будь-ким за — назвемо речі своїми іменами — відмову від українського суверенітету й фактичну передачу стратегічних галузей української економіки Росії. І не варто було фокусуватися на Митному союзі. Приєднання до нього — символічний акт, угоди Януковича й Путіна значно серйозніші.
Політично Майдан зазнав повної поразки — він не зупинив державної деградації, в якій тепер братиме участь статусна опозиція. У розвитку української нації він зіграв видатну роль, але розвиток цей далі піде без адекватної національної державності — такі періоди в історії європейських націй були. Драматично, але не безнадійно.
Це все про Україну. Але те, що сталося, найменше вигідно Росії. Що аж ніяк не означає, що це не вигідно Путіну. У нього з країною та її населенням інтереси прямо протилежні, як тепер у Януковича з Україною. У Путіна немає соціальної опори, більше того, вся його політика спрямована на те, щоб вона не виникла. Але в нього є опора національна — ущербна російська ідентичність, що вимагає постійного імперського розширення. Ірраціонального, що розоряє Росію, що ослабляє її, прирікає на постійні конфлікти з сусідами та союзниками мимоволі.
Нині багато спостерігачів фіксують зростання активності всіх видів кремлівської пропаганди в Європі й США. Промайнуло порівняння з комінтерном, що виплило з кіл кремлівського провокатора Павловського. Воно пояснює те, що відбувається з точністю до навпаки. Жодного інтернаціоналізму в нинішньому наступі на захід немає. Так, як і раніше, купуються західні журналісти й політологи (їхні імена на слуху), за кордоном створюються нові інституції для просування російської політики, але саме російської в розумінні кремля.
Це величезні кошти, які, звісно, шалено розкрадаються, що є економічною складовою вигоди Путіна і його наближених. Не стане винятком і Україна, виплати якій мають стати ще одним предметом розпилювання. У деяких країнах Європи вже йде мова про створення російських партій — теж золоте дно. А політично це важливо Путіну для зміцнення влади на новому етапі, коли наростаючі економічні проблеми доведеться компенсувати зовнішньою експансією в дуже різних формах.
Опозиції цій політиці в Росії поки немає. У найвільнодумніших економічних телеоглядах заохочується відтворення СРСР у ході дезінтеграції України — ця тема стає буденною. Росіяни, не зумівши й не побажавши створити власну національну державу, почнуть руйнувати чужі. З Путіним чи без Путіна.
«сам не живи
и другим не давай
это и есть
русский мир
русский рай
к этому миру
стремит свой полет
птица-мутант
той мечтою живет
сам себя славящий
русский народ
он никого
не оставит в покое
тесно в степи
а в бараке раздолье
свет комуналок
он миру несет
и никогда
не оплатит свой счет»
Утім попереду ще правова колізія з незаконністю вкладень 15 мільярдів в українські євробонди. І головне — питання: де гроші взяти? Отже, на Росії те, що сталося, може позначитися ще більше й несподіваніше, ніж на Україні.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
