Забронзовілий підполковник
Не встигли ми озирнутися, а правлінню Володимира Володимировича Путіна вже 20 років. Згадаймо, як напередодні Нового 1999 року президент Борис Єльцин оголосив про свою дострокову відставку і про призначення прем'єр-міністра Володимира Путіна виконуючим обов'язки президента. Попереднє призначення Путіна прем'єром і наступником Єльцина було безпосередньо пов'язане з провокацією Другої чеченської війни, чим ретельно займалися Борис Березовський і інші люди з оточення Єльцина. Вважалося, і не без підстави, що маленька переможна війна за відновлення конституційного порядку стане ідеальним фоном президентської передвиборної кампанії Путіна. Адже переважна більшість російських виборців досі має імперську свідомість.
Хоча було більш-менш відомо, що Путін був породженням так званої «сім'ї» при Єльцині, Володимир Володимирович з самого початку свого правління не сприймався як чиясь маріонетка. Зараз, завдяки адміністрації президента Росії, в мережі з'явилися фотографії і відео, пов'язані з початком путінського правління. За ним можна судити, як змінювалася зовнішність нинішнього російського президента: від змужнілого представника пітерської шпани до оманливо доброзичливого, з округлим обличчям, завдяки ботоксному наповненню, солідного сучасного політика. Починав Путін з гасла «ліберальної імперії», підказаного всюдисущим Анатолієм Чубайсом. Втім, в цьому словосполученні головним завжди залишалося слово «імперія». Тоді всі системні ліберали були від цього гасла в цілковитому захваті. Тепер же самі слова «ліберал» і «ліберальний», з точки зору Путіна і всього класу російських чиновників і обслуговуючих їх журналістів, політтехнологів, політологів та ін., стали лайливими або, в кращому випадку, дають прекрасний привід для посмішок.
Після смерті Єльцина в квітні 2007 року Путін, вже не соромлячись, став притискати залишки демократії в Росії і проводити агресивну і антизахідну зовнішню політику, спрямовану перш за все на перетворення всіх пострадянських держав в слухняних російських сателітів. Фактично про цю політику він заявив ще в лютому 2007 року, у своїй відомій Мюнхенській промові. Але тоді на Заході, як і всередині Росії, їй не приділили тієї уваги, якої вона заслуговувала. Путін легко перетворив Державну Думу в повністю маріонетковий орган, вигнавши з парламенту навіть натяк на реальну опозицію. Свобода слова, а потім і свобода зібрань були де-факто зведені нанівець. Їх повністю замістила агресивна прокремлівська пропаганда, замішана на шовіністичній імперській риториці. Вибори ж усіх рівнів перетворилися на цирк, керований з Кремля. У перші роки путінського правління спостерігачі в Росії і за кордоном вважали, що все обмежиться лише президентською антизахідною риторикою, а реально великих змін у зовнішній і внутрішній політиці, в порівнянні з єльцинськими часом, не буде.
Як вони все помилялися! Хоча спочатку здавалося, що все йде добре. Економіка зростала, завдяки високим цінам на енергоносії, і разом з нею ріс рівень життя росіян, готових в цих умовах терпіти посилення авторитаризму. На зовнішньополітичній арені справа обмежувалася агресивними деклараціями, але не реальними авантюрами. Однак незабаром з'ясувалося, що мова йшла всього лише про накопичення сил і засобів перед вирішальним кидком задля відновлення радянської імперії. Спочатку почалась агресія проти Грузії, яку Захід фактично проковтнув, відреагувавши досить слабо. Потім - значно масштабніша агресія проти України, що супроводжується російської військової авантюрою в Сирії. Внутрішню ж внесистемну опозицію стали пригнічувати виключно силовими методами.
На анексію Криму і розв'язану Росією війну на Донбасі Захід відреагував серйозніше, ніж в разі Грузії, ввівши хоч якісь санкції. Але Путіну все дарма. Він бачить зростання впливу Росії в світі тільки через збільшення територій на пострадянському просторі і набуття своєрідних протекторатів за морем, на кшталт асадівської Сирії. Президент не звертає уваги на те, що рівень життя росіян після початку фактичної війни з Україною і авантюри в Сирії став стрімко падати, і не стільки через падіння цін на енергоносії (в останні місяці вони трохи підросли), скільки через західні санкції і, головне, через непомірні витрати. Адже Росії доводиться повністю утримувати не тільки Крим і Донбас, а й уряд і армію Асада, а також іранських союзників, що воюють в Сирії. Тут Путін діє на кшталт правителів ще Російської імперії. Вони орієнтувалися на центральну і суто феодальну державу пізніх Рюриковичів і ранніх Романових. Тоді будь-який приріст території вважався благом, оскільки давав приріст селянського населення, яке можна було віддати поміщикам і яке платило податки, часто натуральні, і дозволяв збільшувати військо.
Але вже за нових часів європейські держави, здійснюючи завоювання, і в Європі, і в заморських колоніях, насамперед прагнули оцінити, скільки таке завоювання буде коштувати і які безпосередні дивіденди воно може принести - у вигляді нових мануфактур (пізніше - промислових підприємств), сировини і родовищ корисних копалин. Зокрема, завоювання Німеччиною Ельзасу-Лотарингії в 1871 році в першу чергу було обумовлено значним промисловим потенціалом цього регіону. Якщо ж ми візьмемо останню успішну війну імператорської Росії - російсько-турецьку війну 1877-1878 років, що трапилася тільки через кілька років після франко-прусської війни, то побачимо, що вона принесла Росії самі лише збитки. Мало того, що війну з Туреччиною довелося вести в борг, так ще й з переможеної Туреччини не вдалося стягнути контрибуцію, яка покрила би витрати. Головним придбанням стала Південна Бессарабія, практично спорожніла після виходу звідти татарсько-турецького населення, і та, що не обіцяла швидких доходів. До того ж Росії аж до 1885 року припало нести витрати на утримання в Болгарії російських окупаційних військ.
Таким же чином Путін абсолютно не задається питанням, скільки коштує Росії завоювання тієї чи іншої території і які доходи державі може принести ця територія в найближчому майбутньому. Зараз російський президент і інші російські політики дуже люблять говорити про російську «перемогу» в Сирії, не зважаючи, що ця «перемога» тільки збільшує російські витрати. Подібна психологія викликає подив і нерозуміння з боку західних партнерів. Але вона властива не тільки майже всій російській еліті, а й переважній більшості російського населення, яке сприймає перемоги тільки в примітивно географічному збільшенні територій, без урахування реальної ціни такого збільшення. І воно поки що готове терпіти правління Путіна і пов'язані з цим витрати і інші витрати. А Путін, як здається, готовий правити ще хоч 20 років.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
