Жертви попередників vs спадкоємці
Усе почалося з короткого телесюжету. Новий директор районного музею розповідав, як багато усього поганого зробив його попередник, він же усе покращить — побілить стіни, замінить вікна й обов'язково оновить дизайн сайту. П'ять хвилин телевізійного ефіру він, по суті, віддав своєму вчорашньому опоненту, а не власній стратегії (р)еволюції в музеї. Погодьтеся, типовий сценарій української ділової комунікації.
Спочатку, шкода, яку наносять попередники допомагає перемогти новим, проте уже за короткий проміжок часу, вона ж не дозволяє їм розправити крила й зробити усе по іншому. Кожен український президент чи прем'єр за час своєї каденції сотні разів повторить - “у всьому винні попередники”. Іноді взагалі здається, що попередники сильніші за наступників і добряче дістають тих із минулого.
Звичайно, країні яка пережила комуністичну окупацію й режим януковича справді є на кого скаржитися. Та постійні скарги й аналіз лиш найближчого минулого — не шлях до розвитку. І навіть якщо жоден український президент (включно з монументованим Грушевським) не сформували ідеї державності, то можна зазирнути глибше. Тридцять років новітньої незалежності — не єдиний простір, де варто шукати відповідей.
Тяглість, спадкоємність — ґрунт на якому ростуть найміцніші нації світу. Вміння відділити зерно від полови, історію від плутанини колоніальних часів, особистостей від випадковостей — наше завдання. Кожен обирає сам — бути жертвою попередників, чи спадкоємцем великих, які теж, на щастя, є в нашій історії.
Думаю, той новий директор районного музею так і буде сперечатися у думках зі старим, не помічаючи, як і сам перетвориться на попередника. А новий телесюжет розповість про ймовірного наступника, який точно перефарбує стіни.
