Жиронда по-українськи
Кожен більш-менш значущий політик існує в трьох, так би мовити, вимірах. Перший із них - приватний, адже політик така ж людина, як будь-яка інша. Вона може бути дурна або розумна, хоробра або боязка, рішуча або недовірлива, жадібна або безкорислива. Оскільки ця людина має владу, тому її особисті властивості позначаються на житті всієї держави.
Другий вимір - власне політичний. Тут оцінюється, ліберал цей діяч або консерватор, революціонер чи контрреволюціонер, виступає він за плоску податкову шкалу або за прогресивну. Це і є та фігура, за яку голосують виборці.
Але є і третій вимір - історичний, тобто та роль, на яку історичні закони призначили цього політика. Сам він про цю роль може і не здогадуватися, як мосьє Журден до сорока років не знав, що розмовляє прозою. І мені видається, що обраного президента України Володимира Зеленського зараз найважливіше розглянути саме в цьому відношенні.
Феномен Зеленського неможливо зрозуміти, якщо розглядати його у відриві від Революції Гідності - це два етапи одного процесу. Якщо ми маємо дві точки, то чому б нам, за заповітом великого Евкліда, не провести через них пряму? Це б дозволило зрозуміти дуже багато.
Тут доведеться зробити короткий відступ про нинішній стан справ в Україні. Коли наш лад називають феодальним (як це нерідко робиться), тут бачиться деяка натяжка. Все ж господарство в Україні товарне, а не натуральне. Однак варто згадати формулу Карла Маркса про «васалітет без ленів або ленів, що складаються виключно з данини», як все стає на свої місця. Дійсно, сучасне українське суспільство не можна назвати повною мірою капіталістичним, оскільки в ньому відсутня вільна конкуренція. Однак за рівнем свого розвитку воно для капіталізму цілком дозріло. Така його внутрішня суть, перешкодою є лише зовнішня форма. І нашу країну можна, хоча і з деякою натяжкою, уподібнити Франції часів Великої революції.
Українці в 2014 році взяли свою Бастилію. Старий режим поки що встояв, але до влади прийшли фейяни на кшталт Порошенка і Луценка - ліберально налаштовані аристократи, які на саму систему не зазіхають, але хочуть її модернізувати. Скасовуються феодальні привілеї, дворянські титули, і фейяни свято переконані, що на цьому завдання революції вже розв’язані.
Однак більшість суспільства (до того ж - активна більшість) дотримується іншої думки. На її думку, якщо хтось став писати своє прізвище без «де» - це ще не означає, що ми на ранок прокинулися в іншій країні. Адже олігархія як явище нікуди не поділася. Державний апарат як був інструментом збагачення меншості за рахунок більшості, так і продовжує ним залишатися. 2014 (у французькому варіанті – 1789-й) рік лише сформулював завдання, що стоять перед суспільством, але зовсім їх не розв’язав, над ними ще працювати і працювати.
Але якби фейяни це розуміли, то не були б фейянами. І тому, хоч би якими були їхні справжні чи позірні заслуги (а той же Лафаєт зробив для Франції як мінімум не менше, ніж Порошенко для України), їхня історична роль вже відіграна. Приходить час для жирондистів - у нашому випадку для Зеленського. Особливу пікантність ситуації надає те, що, як департамент Жиронда розташований на півдні Франції, так і Зеленський має максимальну підтримку на півдні України. Історія - відома любителька пожартувати. Передбачаючи можливі питання, зауважу, що українська революція своєї «Гори» поки що, на мій погляд, не має.
Жирондисти, звичайно, не якобінці. Вони усвідомлюють необхідність глибокої перебудови суспільства і зламу старого ладу, але не готові йти заради цього на крайні заходи. Обрання Зеленського означає зовсім не відмову від ідеалів Євромайдану, а, навпаки, перехід революції на новий рівень. Чинна влада не змогла розв’язати завдання революції, тому потребує заміни. Однак надворі все-таки не XVIII століття, деяка політична культура вже напрацьована, і зміни відбуваються на виборах, без насильства. Однак їхня суть залишається незмінною.
Чи знадобляться Україні свої якобінці, а за ними - термідоріанці, а за тими - Бонапарт? Це залежить від двох речей: наскільки наші жирондисти на чолі із Зеленським усвідомлюють завдання, що стоять перед ними, і наскільки радикальних заходів вони готові вжити для їхнього розв’язання.
Варто згадати досвід столітньої давності. Центральна рада в Києві впала з тієї ж причини, що і Тимчасовий уряд у Петербурзі: вона розуміла, чого від неї вимагає історія, але не мала політичної волі ці вимоги здійснити. Що ж, будемо сподіватися, що в команді Зеленського знайдеться хоча б один кваліфікований історик, який пояснить новому президенту: доля не тільки веде покірних і тягне непокірних, але й відкидає стусаном ледачих. Хотілося б, щоб українські жирондисти не повторювали долю французьких.
Слід пам'ятати: революцію з порядку денного ніхто не знімав. Стара Україна дуже хоче стати Україною новою. Здійснить це прагнення Зеленський або хтось іще - для України не так вже й важливо, але дуже важливо для Зеленського.
Гільйотину вже нагострено і змазано.
