«18.04—24.04.2014»
• Будь-які історичні паралелі між нашою сучасністю та подіями минулого, як правило, будуть штучними, натягнутими, в кращому разі, випадковими. Та все ж важко стриматися й не визнати, що парад суверенітетів зелених чоловічків у Криму й Донбасі спершу починався, як мюнхенський Пивний путч, а тепер еволюціонував у нову Республіку Сало (для необізнаних співвітчизників зазначу, що наголос у назві республіки треба робити на останній склад). Революція ображених крахом «великої імперії» — СРСР, революція маргіналів, революція ветеранів і пенсіонерів, які довгі роки топили свої образу, розчарування й гнів у дешевому пиві, розбавленому горілкою. Жителі депресивного регіону, давно відвиклі працювати, живуть на скромні пенсії й допомоги, але вважають, що самі лише ратні заслуги їхніх «дідів» у минулому дають їм право на жирний шматок розподілу національного багатства. Вони живуть навіть не минулим, а міфом про минуле, й несамовито ненавидять реальний світ, що разюче відрізняється від їхніх ідилічних мріянь. Усе нове, те, що все відрізняється від них самих мовою, кольором шкіри, способом життя й відносним матеріальним благополуччям, усвідомлюється ними як ворог, що підлягає знищенню. У їхньому міфологічному сприйнятті, їхньою мовою, все, що відрізняється від них самих, називається збиральним терміном «фашист», а в останні місяці ще й «бендерівець». Якщо ти не такий, як я, — ти той самий «фашист», з яким воювали «діди», а отже, включається інший міф — міф «визвольної Вітчизняної війни». Ця психологія реваншу за поразки минулого в руках досвідчених безпринципних політиків спрацювала в Німеччині, працює тепер у Росії, працює в Криму й на Сході України. Ті, хто сповідують цю міфологію, вперто не помічають, що самі давно вже стали тими самими фашистами, точніше нацистами, про боротьбу з якими вони стільки говорять.
• Італійська соціальна республіка — маріонеткова фашистська держава, створена у вересні 1943 року німецькими окупантами після капітуляції Італії перед західними союзниками. Врятованого з-під арешту Муссоліні німці доправили на північ Італії, і тут, у тій частині країни, що лише чекала визволення, в останні місяці світової війни розігралася кривава й болісна для нації агонія фашистського режиму, блискуче змальована в прощальному фільмі П’єра Паоло Пазоліні «Сало, або 120 днів Содому». Усі експерименти над людською расою, над самою людяністю, про які до цього італійські фашисти лише говорили, тут знайшли своє жахливе втілення, ще більш безжалісне від усвідомлення швидкої неминучої відплати. От і на Донбасі, в Донецьку, в Слов’янську, соціал-експериментатори, які зібралися зі всього пострадянського простору, захоплено почали будувати за своїм образом і подобою слов’янську державу-утопію. І річ навіть не в повсюдних грабежах і вимагательствах ім’ям донецької революції, не у викраданнях, тортурах і вбивствах політичних діячів або журналістів, не в антисемітських листівках, не в спробах провести примусову й платну реєстрацію всіх євреїв у Донецьку, й не в циганських погромах у Слов’янську та Краматорську. Новий телеканал, який ці соціал-експериментатори заснували в Слов’янську, негайно ім’ям верховного бога Рами й інших арійсько-слов’янських богів проголосив «хрестовий похід» проти всіх «аврамічних» релігій (іудаїзм, християнство, іслам). Тут по кілька годин на день на камери закликають вирізувати всіх хохлобандерівців, жидобандерівців, татаробандерівців, європо- й американобандерівців, заразом усіх таджиків і чорномазих, щоб нарешті етнічно чистий арійський російський антифашизм запанував на звільненій від нацистської чуми планеті. Серед іншого донецькі сепаратисти у своїх ультиматумах вимагають скасувати біометричні паспорти й вакцинацію (нагадаю, вакцинацію від віспи в Європі ввели в XVIII столітті, а в Індії та Китаї вона застосовувалася ще 2 тисячі років тому). Вони хочуть ще далі в минуле — навіть не в СРСР, а в кам’яну добу... З однією відмінністю — вони мріють про Кам’яну добу з російським телебаченням. Мабуть, саме ця нотка безумства додає будівничим Донецької республіки схожості навіть не з реальними фашистами, а зі збоченими героями фільму Пазоліні. Усі страхи обдуреного пропагандою місцевого населення перед міфічними «бендерівцями», перед «Правим сектором» втілилися не в прибульцях із Західної України або Києва, а в особі таких довгоочікуваних рятівників з «братньої» Росії та їхніх місцевих кримінальних дармоїдах. Для декого з дончан прозріння вже настало. Інші поки вважають прийшлих нацистів меншим злом.
• Крім усього іншого, те, що відбувається останніми днями в Слов’янську, є відкритим посланням-ілюстрацією від Путіна Заходу: ви хочете революції в Росії? Уявіть собі ось ЦИХ з ядерною ракетою. Слов’янськ, Донбас — це вже не спроба наслідувати київський Майдан. Це перетворилося на маленьку модель російської революції. Більшість, що боязко мовчить, відсиджується біля телевізорів, і неофашисти, що біснуються на вулицях, з легкістю розганяючи боязкі групки прозахідних лібералів. Руїни СРСР вони скрізь однакові, чи це російська глибинка, чи це Схід України. І єдиним способом приборкати цю хвилю неонацизму, колись ним самим спущену з повідця, Кремль бачить у тому, щоб осідлати й очолити її. У спробі зберегти владу режим Путіна створює довкола Росії вже не залізну завісу, а вогняне кільце конфліктів. Як Майдан, що захистився палаючими шинами тими страшними днями в лютому, так і Володимир Путін сподівається за суцільною стіною вогню й чорного диму підживлюваних ним міжнаціональних конфліктів на Кавказі й у Східній Європі, всередині країни завершити монтаж того, що в риториці 60-х можна було б назвати «розвиненим фашизмом». Побудують. А далі? Як там казав Хрущов? Уже це покоління росіян житиме в нацистській державі?!
• Утім, на публіку Володимир Путін ще може пограти й у справедливого політика, якому не відомі расові або національні упередження. Ось, наприклад, цього тижня він підписав указ про реабілітацію кримсько-татарського народу. Добре хоч не амністував. Звісно, ні вибачень за розстріляну 1938 року еліту кримсько-татарського народу, ні за депортацію 1944 року, ні за риторику останніх років, у якій, немов на дворі ще друга половина 40-х, домовлялися до чергового звинувачення всіх без винятку кримських татар у зраді. «Я всіх прощаю» замість вибачень виголосив кремлівський правитель. І тут-таки в ознаменування підписання президентом Російської Федерації указу про реабілітацію кримсько-татарського народу озброєний тріумфуючий натовп у Сімферополі штурмував будівлю Меджлісу кримсько-татарського народу. «Кому не подобаються наші звичаї, може валити з Криму», — прокоментував святкування виконувач обов’язків глави Республіки Крим Сергій Аксьонов. А до будинків кримських татар придивляються потенційні нові господарі зі старих і нових заїжджих росіян. Ми нікуди не збираємося звідси виїжджати, обурено заперечують татари. Нічого, ще зберетеся, з хитрою посмішкою відповідають їхні доброзичливо налаштовані сусіди-антифашисти.
• Женевські декларації минулого тижня, на жаль, так і залишилися деклараціями — благими намірами одних і пустопорожніми словами інших. Росія не має наміру відкликати свої диверсійні групи й роззброювати найманців, що діють на території України. Більше того, глава російського МЗС у середу в ультимативній формі, погрожуючи повномасштабним вторгненням, заборонив Україні чинити опір терористам — громадянам Росії. Українські ж силовики й самі, без будь-яких ультиматумів Кремля, все так само, ніби дотримуючись поради старокитайського мудреця Конфуція, сидять біля річки й чекають, що по ній пропливе труп їхнього ворога. Цілком очевидно, причини їхніх невдач у тому, що Москва-ріка тече в басейні Волги, а не Дніпра, і якби не ця обставина, їхня перемога в українській «Дивній війні» з тероризмом давно вже стала б остаточною й безповоротною. Формула громадянського конфлікту в Україні: одні не можуть воювати, інші не хочуть домовлятися. І, мабуть, це рівняння поки не по зубах нинішній українській владі. Добре, що спеціально запрошені західні репетитори обіцяють швидко підтягнути несумлінного учня до прийнятного в Євросоюзі рівня.
