365 днів спротиву
які змінили світ, Україну і нас
Думаю, не погрішу проти істини, сказавши, що та мить 24 лютого 2022 року, коли Україну розбудили не досвітні вогні, а «ракети з неба, колони танків і заревів старий Дніпро» стане в нашій історії відправним днем, який започаткував процеси кардинальних змін ментальності світу, нашої країни загалом і кожного з нас. Змін в усвідомленні того, якою насправді є Україна, якими є крутизна її норову і непереборна жага до свободи, здатність до самоорганізації та затято лютому спротиву потенційно набагато потужнішому завойовнику, котрий поставав собі за мету знищити нас.
Українці упродовж цих 365 днів війни уже багато в чому змінили світ. Як наші вороги, так і прихильний до нас світ, відводили нам для борні з хижаком у нелюдській подобі 2-3 дні, максимум – 5-6 тижнів. І ці стратегічні прогнози аналітиків базувалися не на гаданні на «кавовій гущі», а на об’єктивних розвідданих про мілітарну спромогу ЗСУ та українського ВПК, нещадно грабованих десятиліттями епохи Незалежності ще від часу підписання у 1994 році Будапештського меморандуму, і аж до пори правління режиму кремлівської маріонетки януковича. Грабували як агенти московії, так і вітчизняні клептоманами. Але холодний розрахунок «експертів війни» не врахував люті українського народу, що накопичувалася до поневолювача упродовж століть. З перших годин цієї направду відкладеної війни за Незалежність сотні тисяч українців стали бійцями ЗСУ та формувань Тероборони, десятки тисяч почали волонтери, сотні тисяч облаштовувати життя біженцям, мільйони донатити на потреби фронту. І поки військові формування мужньо і вміло тримали оборону Києва, Харкова, Чернігова, Гостомеля, Охтирки, Миколаєва, Запоріжжя, сотень інших міст і сіл, сили ППО і ВПС підбивали літаки, гелікоптери і перехоплювали ракети, цивільні громадяни з мисливськими берданками зупиняли колони рашистської бронетехніки на Сумщині, Чернігівщині, у Херсоні і Мелітополі, влучним пострілом збивали ворожий безпілотник у Києві, з вилами в руках затримували ворожих пілотів, що катапультувалися з підбитих літаків у степах Миколаївщини, без жодного остраху, з цигаркою у зубах, відносили з дороги до кювету нерозірвані ворожі міни, виготовляли «бандерівське смузі» та палили ним техніку ворога, а жительки славного міста Конотоп відкрито лякали окупантів своїми відьомськими прокльонами…
Світ поступово почав розуміти, що Україна буде відчайдушно боротися за своє природне право на життя і, попри ядерний та енергетичний шантаж кремлівського карлика, нарешті почав нам всерйоз допомагати. Якщо за кілька днів до вторгнення та у перші дні війни наші майбутні стратегічні союзники зважилися поділитися лише установками Javelin і NLAW, які здебільшого є зброєю партизанів, то після переможних контрнаступів під Києвом, на Харківщині та Херсонщині, героїчної кількамісячної оборони Маріуполя, Бахмута, Вугледара, непохитних Мар’їнки, Авдіївки, Красногорівки та інших твердинь Донбасу, знищення ворожого флагмана «Москва», ми стали отримувати зброю, про яку ще півроку тому могли тільки мріяти – американські Himars, французькі Caesar, словацькі Zuzana, шведські Archer, німецькі танки Leopard, американські Abrams, британські Challenger, броньовані машини Bradley, системи ППО, котрі у руках доблесних захисників неодмінно стануть зброєю нашої Перемоги.
Союзники створили антипутінську коаліцію з 54 держав світу саме тому, що у їхніх головах теж стався перелом у сприйнятті України – як країни, котра уже платить неймовірну ціну життями своїх синів і доньок за власну свободу, за країну для мирного життя нащадків, та стала на захист європейської та й світової цивілізації від орди орків, які лише Україною не наситяться. Світ нарешті зрозумів, що ядерного колоса на сировинних ногах, державу-терориста не слід боятися та йти на поступки її імперським устремлінням, а жорстко ставати на належне місце у групі країн-ізгоїв нового світового порядку.
Українці уже багато в чому змінили свою країну. Сподіваюся, нарешті поставлено крапку у штучно нав’язаній нам і розтягнутій на десятиліття словесній тріскотні про те, що в Україні не спрацює національна ідея. У тривожну мить, коли на кону була доля нашої Держави, української нації та носіїв української ідентичності, саме національна ідея спонтанно, без заклику «вождів» і «батьків нації», об’єднала воєдино жителів центру, сходу, півночі, заходу і півдня – успішних підприємців і хліборобів, менеджерів відомих компаній і рядових робітників, професорів і студентів, ІТ-фахівців і держслужбовців, лікарів і будівельників, митців і журналістів, учорашніх школярів і ветеранів силових структур…
Розв’язана нашим одвічним ворогом війна поклала край багатолітнім фальшивим мантрам про єдність і братерство двох слов’янських (?) народів, спільність їхньої історії, віри та культури, схожість мов, аналогічність ментальності. Лише у дні кривавої борні з жорстоким і підступним вбивцею та ґвалтівником абсолютна більшість українців відродила замулений імперською ідеологією гіркий історичний досвід і пригадала правоту твердження наших пращурів: «москаль північний – ворог вічний», і що «ми – не раби, раби – вони»! Параноїдальний намір кривавого московитського диктатора, підтримуваний переважною більшістю його рабського племені, знищити нас як країну і як етнос, а колаборантів-зрадників перетворити на яничар ХХІ століття для своїх подальших завойовницьких намірів – не здійснився. І не здійсниться, бо морок ніколи не здолає світло!
Війна також переконливо довела, що для національної ідентичності мова має надважливе значення, адже путлєр ішов «захищати» саме «рускоязичних соотечественніков» на українському Донбасі. А в умовах війни мовний фактор є життєвоважливим, адже не раз мова бійця (а нерідко й вимова!) ставала головним маркером у системі «свій-чужий». Тому – більше жодного толерування «язичію» у суспільних стосунках, не кажучи вже про державні інституції.
Нарешті покінчено з нав’язаною нам п’ятою колоною дискусією про необхідність дотримання Україною нейтральності і позаблоковості. Пережиті нами трагічні дні переконали українське суспільство (майже 90% підтримки!), у безальтернативності обрання Євроатлантичного вектора поступу та сповідування демократичних цінностей як одного з головних пріоритетів гарантування безпеки.
Українці уже багато в чому змінили себе. Абсолютно переважна кількість адекватних співвітчизників розпрощалася з донедавна масово підтримуваним життєвим кредо «моя хата скраю». Активний спротив агресору засвідчили десятки мільйонів: одні у війську, другі волонтеріаті, треті фінансують волонтерський рух, четверті стали фундаментом вітчизняної економіки в умовах ракетних і авіаційних ударів, випробувань темінню і холодом. Мародери, обстрілюючи наші міста і села, позбавляючи українців тепла, світла і води, ставлячи їх на грань виживання, дуже розраховували на хвилю громадянського невдоволення тяготами війни та провокування тиску на владу до перемовин з окупантом. Прорахувалися і тут, бо ненависть до москалів в українській душі куди сильніша від побутових проблем, чи навіть ризику загинути від ворожих обстрілів.
24 лютого стало ментальним водорозділом між громадянами-патріотами і потенційними колаборантами-ждунами, які чекали війська путлєра, підпільно прасували триколор та шили «георгіївські» банти. Ми перестаємо невиправдано толерувати нав’язаному московитськими мігрантами побутовому хамству у щоденній поведінці, стали більш вимогливими у стосунках з оточуючими нас упродовж багатьох років людьми, колегами по роботі, котрі до останнього дня не вірили у ворожу налаштованість росіян до українців, невідворотність розв’язання широкомасштабної війни. Вони самі сповідували і нам пропонували жити ідеологемою про братерство з московитами, відкидали їхню причетність до організації в Україні голодоморів, зросійщення, пропаганді величі російської культури і хуторянства української, обожнювали і культивували запоребриківську маскультуру. Особисто я і багато моїх знайомих, втративши членів родини та близьких людей на війні та під обстрілами цивільних споруд, побачивши їхню неадекватну реакцію на звірства окупантів, остаточно обірвали особисті стосунки з такими прихильниками «руского міра» незалежно від того, наскільки близькими і тривалими були наші стосунки у довоєнну пору. Поступити інакше було б зневагою до пам’яті тих десятків тисяч українців, які свідомо віддали своє життя на полі бою за збереження України, людської гідності та національної ідентичності співвітчизників.
Слава нашим Героям-захисникам!
Слава Україні!
Василь Ільницький, Ужгород
