Алла плюс Iгор
Випадають такі делікатесні дні — хрусткі і ніжні, солоні і солодкі, тонко-карамельні і дивовижно пряні, гостро стрімкі і бажано ласкаві. І все це без жодної придуманої артистичної надломленості, без заслиненого міксу, що й дозволило по-своєму перелицювати латинський вираз — замість «друзі, я день втратив», зізнатися: друзі, я день знайшла.
Сама по собі, дуже природно, пішла відчайдушна реакція — радіти зустрічі, відчувати себе одночасно і королем, і блазнем і навіть, можливо, відчути не свої емоції. Втім, як їх чітко ідентифікувати: свої — не свої, холодно — гаряче? Вибуховий емоційний коктейль у цьому випадку не помічник. Поєднання реального і вигаданого того дня ніяк не могло врівноважитися. Все просто: не було нічого вигаданого, тому і рівняння виявилося без невідомого, але не без дивини.
Будинок, в якому гостювала, так відрізнявся від глянсово-солодких та фотогенічних, від будинків-каталогів, де головне — нулі, де все можна купити і замовити в магазинах, що, мабуть, потрібно було терміново озброїтись або налаштувати певний внутрішній путівник-пропуск у вишуканий світ його господарів Алли та Ігоря.
Моя дружина — жінка з лопатою, — відразу уточнив Ігор-лікар, як і його половинка, за професією. Все, що в саду від інсталяцій до зеленої екзотики, — її праця. Сюрпризних людей однозначно не так багато. Переді мною в саду свого заміського будинку стояли саме такі. Алла цього дня була без лопати, але з дивовижними почастунками. Багато що в меню прийшло з літнього городу, отже, від тієї самої дружби з лопатою. В їхній садибі можна грати у фанти, і міста, і навіть у століття, та все одно розгубишся: злетиш ураз химерними сходами, закрученими, як штопор, і опинишся на незвичайному майданчику, в своєрідному, відкритому світові будиночку, ніби між небом і землею. Тут і не було утилітарної практичності. Створено відкриту «шпаківню» — виключно для захопленого споглядання, що примножує бажання спілкуватися, жартувати, дізнаватися, одним словом, дарувати час собі, обов’язково мати його для себе. Інколи і життя не вистачає для розуміння: красою маємо дихати.
Звичайно, відмінний глінтвейн, який ми пробували, загострив політ емоцій, пейзаж перед очима то набував чітких обрисів, то вислизав. Вся ця осіння пишність — вид на церкву і якусь особливо кучеряву вербу в саду над ставком, яку, виявляється, щороку підстригають, ніби неслухняне кучеряве волосся якої-небудь пустотливої панночки, але її гілки з якимись танцюючими вигинами, вже вільними від вирощених дітей-листочків, залишаються жити на стінах цього дивовижного місця, мабуть, ще більш цікавого за європейські будинки на деревах. Повірте, мені коштувало зусиль, аби негайно все не погладити, не доторкнутися. Ну і безглуздо, не можна вічно зупинятися за крок до бажаного.
Всередині будинку всім старовинним предметам була дарована така чітко вивірена композиція, що вони не гралися в хованки, як буває в будинках, де їх невідомо навіщо придбали. Тут вони тихо заколисували господарське життя, пестилися, втішали і лікували душу. Та все ж перше, до чого кинулася стрімкіше, ніж дозволяли правила пристойності, — до декоративних подушок Алли. Вона так ніжно пограла, так грамотно обійшлася з клітинкою і смужкою, так чисто відчуваючи пропорції, що білий квадрат з її дрібною-дрібною вишивкою усередині сюжету подушки виглядав настільки життєстверджуюче, так завзято, що я, нарешті, погладила одного півник. Він самовпевнено тримав груди колесом, але, схоже, поглядав на сусідню подушечку, де в своєму квадраті жила спокуслива курочка. І всі ці квадрати з деревами, квітами були незвичні, з якимсь метафоричним флером, що несе у свої фантазії. На щастя. У них не було нічого незрозумілого та абстрактного, а щось вгадувалося від далекого побуту, може, її бабусі, що загострює щемливі відчуття.
Наступного ранку після гостьової неділі все згадувала і згадувала до дрібниць подробиці цієї зустрічі. Звичайно, якщо цілий день насолоджувалась товариством, а не збирала матеріал, допитуючи господарів з пристрастю, як годиться, то пригостити враженням можна, ніби прикрившись анонімністю, та господарі і не бажали, аби їх гніздечко знайшло на шпальті конкретну адресу. Вони і маячити не люблять.
Вивчивши всі букети Алли із засушених квітів і трав, раптом відчула певні докори сумління. Адже теж, бувало, роками складала який-небудь філософський букет, підбираючи і підбираючи характерні рослини, та ось кілька років тому взяла і одного старожила винесла на сходовий майданчик. Набрид чи розлюбила — не знаю. Він мовчки ніби орендував кут на скрині в під’їзді, зустрічав і проводжав, коли виходила і поверталася, терпляче чекав: не може ж його хазяйка забути все, вона прийде і поверне в дім, знову програє в пам’яті, як везла, берегла кожну стеблинку, як гладила та хвалилася їх тендітністю. І цього ж вечора корзина з букетом з тієї, що наскучила, перетворилася знову на частину інтер’єру, і, витираючи пил, я навіть вибачилася. Отже, аби виправити свої помилки, інколи потрібно зовсім небагато — раптовий поштовх. І мій давній букет допоміг потім не розплескати, не вимовити скоромовкою враження перед часом випадковими людьми, які, можливо, тебе й не чують, а спробувати дотик і захоплення від пари, яка вміє жити в красі, яку самі ж і вплітають у кожен свій день, подарувати й іншим.
Упевнена, якщо сюди впустити телевізійників, то вони і виїжджати не захочуть, — аж надто щедра натура їх сімейних вигадок, і в інтер’єрах, і в облаштуванні льохів, де є і винний, і заповнений ароматами та смаками літа, запакованого в банки, і у вишуканості живописних одкровень відомих і невідомих імен, в абсолютно не схожій на інші спальні з величезним портретом Алли і завісками на всіх поверхах, виготовлених самою хазяйкою. До речі, стара швейна машинка в її робочому кабінеті була на почесному місці, але не як експонат (навіть кришка була прочинена), а як трудяга, і в родинних фотографіях, оформлених і розвішених так, що слабке дихання життя, яке вже пішло, ставало світлим променем життя сьогоднішнього.
Їм, звичайно, вдалося уникнути ретельної академічності, правильності, парадності, всіх нав’язливих чужих брендів та трендів. Для цього треба бути, ні, народитися з певним хуліганським життєрадісним завзяттям, і тому всі предмети, що мають певну історичну цінність, а також старе домашнє начиння, яке легко грає за правилами інсталяцій, однаково улюблені. Схоже, тут всі забули, з якого століття прибули. Все знадобиться.
Зараз пригадала вислів, який зберігала для якогось одкровення, він простий: один плюс один — не завжди два. Якщо з’єднати, наприклад, дві крапельки дощу, вже вийде одна велика крапля. Не розлий вода. Разом вони вже років 30, а як смачно живуть!
Та все ж одна деталь оголювала щось особливе, тихе: у всіх вишуканих кімнатах стояли миски для улюблених тварин — одноокого собаки і двох кішечок, яким, схоже, дозволялося все. Тут живуть, а не милуються придбанням. Це був дивовижний, стиглий день...