Архітектурне
На пострадянському просторі (не лише в Україні) виникло цікаве явище, яке давно стало вже не шокуючим, а типовим. Старі будівлі за принципом розбитого вікна упродовж кількох років допроваджують до аварійного стану, тоді зносять бульдозером, щоб на землі побудувати генделик, автозаправку чи супермаркет. На допомогу забудовникам приходить Міністерство культури, яке всіляко ухиляється, затягуючи визнання нещасних будівель пам’ятками архітектури на стадії, коли потрібна лише реставрація. Про те, що чинять церковні громади зі старими храмами, окрема розмова. Як користатись послугами церкви чи запроваджувати Закон Божий у державних школах, то можна, але втручатись у архітектурний вандалізм церкви – зась. Бо ж за Конституцією церква де-юре відділена від держави.
Дерев ніхто не питає. Їх вирубують, коли вони заважають. Земля цінна лише, як місце під забудову.
Нецивілізованість і неєвропейськість тут очевидна. Але ніхто, крім тубільців, цього не помічає. Ні війни, ні деградації, бо як можна перейматись людьми, в яких немає ні краплі самоповаги. Які сидять і очікують Годо, який має колись прийти і одягнути на них ошийник раба. Чим довше сидіти, тим швидше ослабнеш.
З наших вирубаних лісів виготовляють за кордоном якісні меблі, які ми не можемо собі купити, бо вони дорогі. Купуємо картонні. І наміри нашої влади – ясні. Знищити і побудувати нове. Як у Інтернаціоналі. Дешеве, токсичне, неестетичне. Некультурні, неосвічені й аморальні люди опиняються на верхівці піраміди. А освічені будуть випрохувати в них гроші на книжки, фестивалі та інші непотрібні речі. Всю цю пластикову реальність творять гроші, вкрадені з майбутнього наших дітей і онуків.
Страшна не лише втрата пам’яток культури та історії, деградація національної культури. Щось значно страшніше йде за цією Руїною. Вже прийшло. Втрата людського капіталу у корумпованій державі, насамперед у медицині, освіті й культурі. Добрі фахівці просто не здатні вижити в кислотному середовищі, якщо стануть дотримуватись професійної етики і здобувати освіту без хабарів. Через 10-20 років пінопластовими вулицями бігатимуть мавпи (зомбі, автомати) з рефлексами Павлова. Що у Києві, що у Львові, що у Харкові, а в злиденних хрущовках бананової диктатури, забарикадувавшись старими книгами, вмиратимуть один за одним останні гомо сапієнс. І все через те, що ніхто не цікавився майбутнім, не міг осягнути найпростіший причинно-наслідковий зв’язок.
