Бал-маскарад
«30.10—05.11.2015»
До минулого тижня я жодного разу не пошкодував про те, що моя колонка виходить щоп’ятниці. А тут такі справи на політичній кухні, а до колонки ще цілий тиждень чекати! У результаті лише безграмотний або ледачий з минулої суботи не написав про затримання Геннадія Корбана. Хочеш — у аналітичному ключі, хочеш — у гумористичному. Кремлеботи і порохоботи, зрадофіли і всепропальці, адепти Третього Майдану і свідки Третього терміну Путіна. — Весь тиждень галас стоїть, а всі сторони конфлікту тільки те й роблять, що підкидають у вогонь нові дрова. — Он у середу на суд і прокуратуру самого Парасюка нацькували. Йому б сцену, та немає в Печерському суді сцени! А то бігли б суд і прокуратура до самого міста Ростова.
От не зрозумію, що за образи можуть бути у Геннадія Олеговича на Президента за цей арешт?! Хіба що як у драматурга-невдахи (а він встиг повчитися в Московському літературному інституті) за погано написаний у Генеральній прокуратурі й СБУ сценарій. А може й сценарій був непоганий, та виконавці в прокуратурі підвели. Такі й Шекспіра б запороли. Утім, які театри в нашій губернії! Будьмо реалістами, тут навіть драми грають, як комедії! Отже, за великим рахунком, у Корбана до Президента може бути лише одна претензія. — Чому його затримання сталося не до, а після виборів?! Та й тут усе пройшло за найкращими драматургічними канонами. Хоч театр і починається з вішалки, не міг же Автор убити Принца данського ще в гардеробі!
От люблять у нас у всьому переграти. І у словах, і в емоціях. — Провінційні Офелії в екзальтації тільки що не вішаються, Розенкранци й Гільденстерни кличуть на престол нового Фортінбраса, а то й зовсім хочуть цей престол скасувати. Генпрокурор і Президент, укотре (не перебільшуватиму, всього вдруге, здається) після арешту Мосійчука, обіцяють покарати й прибічників втікача-Клавдія. І навіть судові виконавці було прийшли з повістками для них до Ради, та пішли ні з чим. Злі язики стверджують, що вони потім приходили й на Банкову. — Питали Януковича. Здивувалися відсутності на місці, а потім, засмучені, подалися убік Межигір’я. Ну, хай бог помагає в їхніх праведних трудах. Хто шукає, той знайде.
Словом, на війні як на війні. У найкращих українських традиціях, коли йде війна з олігархами, гармати соромливо мовчать — говорять музи. От тільки мені невтямки, чому арешт Корбана в Україні називають олігархічною війною? Навпаки, це рука, протягнута Президентом олігархові для примирення, пропозиція забути все й навчитися бути один одному корисними. І цей самий Коломойський цю руку вдячно потиснув. І всього лише для цього треба було поставити його в ситуацію вибору між позою й гаманцем. Пригадайте реакцію Коломойського під час кризи у зв’язку з його звільненням з посади губернатора. — Коли він реагує одразу, інстинктивно, він обирає позу — говорить не думаючи, багато зайвого, спалює всі мости для компромісів, і в результаті втрачає набагато більше, ніж міг би втратити.
Сьогодні ж перед нами інший Коломойський. — Усі дивувалися, чому він мовчить? А він витримав паузу, подумав і обрав гаманець. Та й, власне, що він втрачає? Політичний актив, який йому вже не потрібен? Як політичний проект «УКРОП» відверто провалився і як партія одного-двох регіонів себе не окупає. Більше того, його керівник Геннадій Корбан став не лише фінансовим тягарем, а й баластом репутації. Свої політичні завдання Коломойський пристосувався вирішувати чужими руками, тому запалений рудиментарний відросток мав бути видалений. І цю неприємну брудну роботу виконала за Коломойського Банкова. Чи став Коломойський після цього слабкішим? Ні в якому разі. Більше того, репутаційні ризики від цієї операції повною мірою узяв на себе Президент. Залишається лише гадати, яке дякую за це буде з Дніпропетровська. — Пом’якшення риторики на «1+1» або навіть — сам уце не вірю — відмова найпатріотичнішого з українських олігархів від багатомільярдного позову до цієї самої України? А може, чого на світі не буває, й у Дніпропетровську тепер стануть грати п’єси, написані в Києві?
Адже, зрештою, ситуацію в країні неможливо розхитувати безкінечно — так можна разом з країною виплеснути ненароком і самого себе. Хотілося б вірити, що підсумком розігруваної перед нами комедії стане нова п’єса, в якій градус надриву буде нижчим. Це ж вигідно усім. Подивіться на того ж Ахметова, якого ще півтора року тому гарячі голови списували в утиль. В Україні діє правило — тихішим гудеш, цілішим будеш. Треті Майдани, дострокові парламентські вибори — навіть якщо вийти з них переможцем, немає жодних гарантій того, що з цим переможцем стане працювати клуб українських кредиторів. А без нього — без кредитних ліній Міжнародного валютного фонду, Світового банку, без грантів і кредитів країн Великої сімки дуже скоро Україну можна буде множити на нуль. Разом із заводами, які невтомні бойовики охоче розпиляють на металобрухт у будь-якому бантустані, на які неминуче розвалиться країна. — Адже вивезти вийде хіба що футбольний клуб «Дніпро», який залишиться перейменувати в іще один «Маккабі».
Тим часом, поки іноземці, засукавши рукави, «роблять Україні реформи», українці в більшості своїй зайняті звичною для них справою — шукають між себе винуватих. — От як тільки усіх знайдуть, так одразу й реформи робити не знадобиться. Це ж як кимось пороблено нашій країні! І не скажу, що люди якісь у нас не такі. Як тільки вони з країни виїжджають, наче полуда спадає з очей і друге дихання відкривається. Он, у Канаді в новопризначеному кабінеті міністрів одразу дві українки — міністр зовнішньої торгівлі й міністр зайнятості (міністр зайнятості не Королевська, щоб ви там не встигли собі надумати!). А у нас... Треба голосувати за пакет законів, необхідних для запровадження безвізового в’їзду українців до ЄС — ну, пам’ятаєте, був такий Майдан кілька років тому, вимагали там серед іншого й таке. Так от частина коаліції Майдану замість голосування за Європу зібралася з цієї коаліції вийти. — Європа почекає! — Он, кричать, подивіться, скільки в партії Порошенка колишніх регіоналів! — А подивишся, хто за реформи в Раді голосує, то це не прибічники чистоти чужих лав, які вічно утримуються або відсутні, а ці колишні регіонали в партії Порошенка. Наче їм більше за всіх до цієї Європи треба. — Ще й обурюються, що колишні регіонали за ці реформи голоси дають. Мовляв, Порошенко з регіоналами коаліцію створює! Самим би, не те що проголосувати, хоча б у Раду прийти, що Ярошу, що Філатову, невже важко?
До болю образливо, соромно за тих, хто представляє в нашій Раді Майдан. Чи це спеціально до партійних списків включили переважно тих, хто найголосніше кричав, хто найчастіше мелькав на екрані, але найменше може займатися повсякденною брудною роботою — писати закони, щоб не лівою ногою. Напевно, підбирали по собі. Ставши владою, спробувавши для різноманітності разок, ті знову пішли на вулиці — робити єдине, що вони вміють найкраще, — протестувати проти влади. Будь-якої влади. — Вічний революціонер, Майдан до загального кінця. Монополізувавши право говорити від імені Майдану, вони профанують його ідеї. Замість того щоб служити Україні, вони служать олігархам, кожен з яких має свій кишеньковий батальйон, а то й два, свій кишеньковий Майданчик або Автомайданчик. А вчорашні тітушки, перевдягнувшись з адідасок у камуфляж, ледве встигають переїжджати між «Тарифним Майданом» під Кабміном і костюмованою масовкою перед камерами біля заміського будинку президента. — Ну, хоч вони працевлаштовані, хоч у них усе гаразд. — Слизький шлях, наприкінці якого на старість, кому пощастить, маячить фата-моргана теплого крісла та лижний інструктор з Іспанії. — Європа, як її бачать вони.
Кожен сьогодні грає свою гру. Одні симулюють Майдан, інші, під шумок, робляють свої справи. Костюмовані шоу, показові арешти — пам’ятаєте, як кулька у Віслючка Іа, входить і виходить — політичний популізм будь-якого розливу — від київського до одеського. Повільно, зі скрипом українські лебідь, рак і щука намагаються зрушити з місця віз реформ. Ви чекали чогось іншого? Та ми ж не вміємо інакше. І знаєте, всупереч моралі старої байки, під час цієї спроби віз проїхав значно далі. — Більш ніж нічого — це очевидний успіх. І ви не зможете його заперечувати.
