«Благородна» акція ділить українців на «перший» і «другий» ґатунки
Про акцію «Георгієвська стрічка», яка проводиться з 2005 року у Росії та низці інших країн наприкінці квітня та на початку травня, написано вже дуже багато. Все ж нагадаю, що йдеться про роздачу символічних стрічок із чорно-жовтими (або ж блідо-оранжевими) смужками на ознаменування, як говорять організатори акції, «Дня Победы в Великой Отечественной войне». Гаслами акції є: «Победа деда – моя Победа», «Повяжи. Если помнишь!», «Я помню! Я горжусь!», «Мы – наследники Великой Победы!», «Спасибо деду за победу!» тощо. Фінансується ця акції державою, місцевими адміністраціями, комерційними та іншими структурами. З 2006 року акція проводиться і в Україні, передусім у Криму, у східних областях та у Києві.
Уже не раз відзначалося, що декларована аполітичність акції є позірною. Адже, згідно з «Кодексом Георгіївської стрічки», «цель акции – создание символа праздника – Дня Победы»; використовується при цьому традиційна російська імперська та радянська символіка і прив’язана акція до 9 травня, тоді як некомуністичний світ завжди відзначав День Перемоги над нацизмом 8 травня. Інакше кажучи, акція є прямим продовженням сталінської лінії на осібне від союзників по антигітлерівській коаліції святкування з цієї нагоди та на применшення (а то й пряме заперечення) ролі союзників у перемозі над Гітлером; мовляв, це «день великой победы нашего народа над германским империализмом», а відтак – «Слава нашей героической Красной Армии, отстоявшей независимость нашей Родины и завоевавшей победу над врагом! Слава нашему великому народу, народу-победителю!» (виступ Сталіна по радіо 9 травня 1945 року). І тільки одна згадка про внесок у перемогу інших народів (і то – в якості «наших союзників»)…
Але в тому, що стосується України, справа далеко не тільки в цьому.
Адже стрічка безпосередньо пов’язана з тим епізодом Другої світової війни, який Сталіним був названий «Великою Вітчизняною», тобто з радянсько-німецькою війною (22.06.1941-8.05.1945), - і тільки з ним.
Тим часом Друга світова війна для України почалася зовсім не 22 червня 1941 року, а значно раніше – 1 вересня 1939 року. Близько 200 тисяч українців з Галичини, Волині, Засяння тоді чинили опір Вермахту у складі польського війська. Загинули – тисячі. У німецькому полоні опинилися сотні тисяч. І це якраз тоді, коли СРСР був фактичним союзником гітлерівської Німеччини після підписання Пакту Молотова-Ріббентропа, який зробив Союз та Третій Райх союзниками у поділі Центрально-Східної Європи. «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною», - так її оцінив у телеграмі фон Ріббентропу Сталін. А потім 7 тисяч українців у складі французького Іноземного легіону та ще кілька тисяч у складі польських формувань воювали на Західному фронті. Далі розгромлена Франція підписала перемир’я з Німеччиною, але українці були у складі тих польських частин, які евакуювалися до Англії, а ще згодом – у складі військ «Воюючої Франції» де Голля. Нарешті, тисячі західних українців були у складі польської армії генерала Андерса, яка у 1943-45 роках воювала на Західному фронті. Виходить, що всі ці українці – це люди «другого ґатунку», негідні поваги?
Утім, не варто забувати і тих, хто загинув під час «визвольних походів» Червоної армії 1939-40 року. Адже у них брало участь загалом півтора мільйони українців. І десятки тисяч (дехто з істориків вважає – до ста тисяч) загинуло у них. Похоронка стала звичним явищем уже тоді. Оцінка цих дій радянського керівництва з міжнародно-правового та морального поглядів – окрема тема. Але ж хіба не гріх – робити вигляд, що цих епізодів Другої світової війни не було і цих людей, які виконували присягу, слід забути?
А як бути, до речі, з мільйонами в’язнів ҐУЛАҐу? Тих, хто будував танкові та металургійні заводи, залізниці та гідроелектростанції, хто забезпечував Сталіна золотом й алмазами, вугіллям і залізною рудою? І гинув у таборах так само – мільйонами… Чи вони враховані авторами бадьорих гасел акції «Георгіївська стрічка»? Чи потрібно їх пам’ятати – чи вони не гідні того?
Як бачимо, воістину дика ситуація виникає навіть у разі, якщо «винести за дужки» вояків Української повстанської армії та інших антирадянських та антинацистських бойових формувань. Але якого дідька в незалежній Україні повинні «виносити за дужки» тих, хто за цю незалежну Україну воював і віддавав за неї свої життя?
Отож при ближчому розгляді наче благородна справа виявляється не надто й благородною. Принаймні, якщо йдеться про Україну. Тим більше, що не лише у Європі чи Америці не відзначають «перемогу у вітчизняній війні», а й у цілій низці країн-членів СНД. Скажімо, у Вірменії 9 травня – це День Перемоги і Миру, в Узбекистані – День Пам’яті та Почестей, а в Молдові – День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини.
Але, з іншого боку, не пам’ятати загиблих на війні – це кощунство, підлість. Тим більше, що йдеться про величезні цифри. Одні історики наводять цифру у 10, інші – в 13 мільйонів людей (і це, до речі, національна ганьба – не знати, скільки нас загинуло на війні і від війни!). Є, втім, дані «Книги пам’яті України», створеної у минулі роки під керівництвом генерала армії Івана Герасимова, нині покійного. Там наведені імена 6 мільйонів тих, хто загинув у складі різних армій на Другій світовій війні. Отож саме їх – і мільйони загиблих цивільних – слід вшановувати і згадувати українцям 8 і 9 травня – бо ж це є Дні пам’яті та примирення, встановлені ООН. А не тягнутися у фарватері неосталіністських акцій, які не стільки вшановують пам’ять про учасників війни, скільки прославляють Російсько-Радянську імперію.
