Бо це природно
Статтю про те, як людина впливає на природу сьогодні, – знайти легко, правда, вона буде сумна. Big Data, порівняльні таблиці, інтерв’ю із Гретою Тунберг чи звіт Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України подарують десятки прикладів нашого шкідливого впливу на природу. Можна іще простіше – пройтися лісом і порахувати кількість пластикових стаканчиків чи пакетів, які людина нерозумна лишила до наступних снігів.
Статтю про те, як природа впливає на людину, знайти важче, але можливо і буде вона, скоріш за все, розважальною. Наприклад, десять порад, як зняти стрес, обов’язково міститимуть речення із фразою – "заплануйте мандрівку на природу". Ще можна знайти тисячі радісних фото людей з грибами і ягодами, та з десяток рефератів на тему “Вплив довкілля на людину”.
Я ж хочу написати вам про інше, своє напівлітературне спостереження, яке коротко можна звести до такого – люди стають подібними на природу, що їх оточує. Дві жінки голосно перемовлялися, не виходячи зі своїх дворів по обидва боки сільської вулиці. Не сперечалися, але коли слухати їх лінивим вухом, не розрізняючи слів, а лиш темп, то легко впізнати індичі інтонації. Дідусь, що днями сидить попід хатою, притуливши папіросу до щоки, у сутінках зливається із мохом на стіні будинку за його спиною. Очі рибалки подібні на озеро, в яке він вдивляється, а щоки садівниці – на яблука у її саду. Навіть пси стають схожими на своїх господарів і подружжя в старості виглядають братом і сестрою. Зеленкуваті бабусі, що блукають лісом із клунками, гостроносі гуцули на виступах гір, вицвілі маківки дитячих голівок на Поліссі. Природа може значно більше, ніж здається нам, жителям великих і маленьких міст.
Напевне, один із найкращих компліментів, які рідко почуєш у житті – ви так природно виглядаєте або ви нагадуєте море, поруч з яким росли. Я бачу у вас спокій лісу чи силу річки й ще безліч таких варіантів... А поки, нехай ці роздуми будуть незвичним, додатковим аргументом дбати про довкілля, бо люди обов’язково стають подібними на природу, що їх оточує.
Анна ДАНИЛЬЧУК, фото з архіву авторки