Боєць АТО: «Українці в зоні конфлікту потребують допомоги»
Днями у поїзді «Київ-Запоріжжя» довелося їхати разом з військовими, які прямували до зони АТО.
Зустрівшись у тамбурі, поспілкувалися на актуальні теми. Бійці виявилися досить скромними, розмовляли доброзичливо, відкрито ділячись своїми думками та емоціями з приводу того, що відбувається на Донбасі та в країні в цілому.
Нижче інтерв'ю з одним з них. Його звуть Андрій, він з Київської області.
- Ти зараз їдеш до зони АТО?
- Так, повертаюсь з відпустки.
- У якій області служиш?
- На Донеччині, 45 кілометрів від Донецька.
- Яка у вас сьогодні ситуація із матеріально-технічним забезпеченням?
- Могло би бути і краще, але все, що необхідно, в нас є. Також допомагають рідні та знайомі.
- Як для себе визначаєш, чому ти там?
- Хочеться справжнього, справедливого, людяного, робити щось корисне для своєї країни та спільними зусиллями досягати позитивних змін у житті простих українців – не мажорів, депутатів, мільйонерів, а бабусі з пенсією 1120 гривень, роботяги, який за 1400 гривень щоденно встає о шостій ранку та не знає, як звести кінці з кінцями…
- Ви спілкуєтеся у зоні АТО з місцевими мешканцями?
- Так, інколи спілкуємося.
- Як вони ставляться до вас?
- Відсотків 30-35 насправді на боці Росії, вони дивляться на нас так, начебто ми приїхали забрати у них останнє відро картоплі. Намагаємося бути обережними, бо деякі можуть принести банку молока чи меду, а там може бути «лимонка» або щось подібне. Але більшість місцевих розуміють, чому ми там. Є люди, які щиро нам допомагають і підтримують.
Бойовики захопили владу в окремих районах Донбасу, тому що багато простих людей, які там живуть, дозволили це, не знаючи, звідки чекати кращого. Їм пообіцяли позитивні зміни, а насправді ввели в оману. А у багатьох, хто залишився на окупованих територіях, дуже складний вибір – нелегко кинути все, що будував і досягав не один рік.
- Чи доводилося з кимось із місцевих сперечатися щодо того, на чиєму боці правда?
- Сперечатися особливо не треба, правда тут одна. Наша армія обороняє державні кордони. Треба повернути нашу територію. Якби ми не встали на захист України на Донбасі, бойовики просунулися б далі…
- Ти втрачав когось з друзів чи знайомих на цій війні?
- Так. Мої односельчани підірвалися на розтяжці, багато знаю поранених. А чоловік моєї троюрідної сестри загинув ще на Майдані.
- У районах, підконтрольних «ДНР» і «ЛНР», поширена думка, що українська армія цілеспрямовано стріляє по мирному населенню. Що можеш сказати з цього приводу?
- Це не так. Не уявляю, як я можу це робити… Деякі місцеві жителі нас підтримують, деякі – ні. Якщо людина думає певним чином, значить їй так диктують її переконання.
- Як військові, які повертаються із зони конфлікту, переживають посттравматичний синдром?
- Складно. Хто сильний, той переживе. А якщо у психіці є слабина, тоді перенести це без допомоги нелегко. Коли півроку тому ти був звичайним сантехніком, а сьогодні поруч з тобою гинуть люди, з якими ти ще вчора їв з однієї тарілки – це дуже важка травма.
- Особисто ти у якому зараз стані?
- Не знаю… Зараз я їду в тамбурі, вертаюсь туди, де пробув уже півроку... Чесно кажучи, не хочеться туди їхати. Хочеться, щоб там скоріше стало мирно і тихо. Хочеться жити у себе вдома, спокійно створювати сім’ю, досягати чогось доброго та світлого... Треба прагнути, щоб ми всі жили нормально – і ті, хто зараз знаходиться на мирній території, і ті, хто залишається в зоні бойових дій, адже вони теж українці, які потребують допомоги.
Євген СЕРЕДА, політолог, журналіст
