Час осмислення журналістської місії
«Вітаю із Днем журналіста!» – такими постами з привітаннями переповнена 6 червня стрічка «Фейсбуку», напевно, кожного, хто працює в медіасфері. Чесно кажучи, лише завдяки цьому і згадую, що сьогодні виявляється такий день. І кожного року це спонукає до одних і тих же роздумів.
День журналіста не має бути приводом рясно накривати столи. Не в тому, щоб перелити чарку «за журналістику!» сенс цього дня. Хоча у візії більшості саме таке призначення всіх так званих професійних свят.
Добре було б, якби в цей день (і бажано не тільки) кожен медійник сів і поміркував над запитаннями: «А який я журналіст? Достойний? Якщо ні, то з чим мене взагалі вітають?». Переосмислити і зрозуміти свою важливу місію – те, чим справді треба було б зайнятися українській медіаспільноті в цей день.
Подати необ’єктивно новину, написати замовний матеріал, регулярно вправлятися в жанрі «джинси», фейку і т.п. – речі, які для багатьох журналістів стали звичним явищем. І чимало з них сьогодні наввипередки один одного вітають! Із чим? Це ж начебто не день брехуна, пропагандиста чи маніпулятора? Звернути з чесного, але часом тернистого і складного журналістського шляху, на стежку, сповнену брехні та маніпуляцій, – дуже легко. Повернутися – надзвичайно складно.
Події останніх років у нашій країні, пов'язані з Євромайданом, російською агресією, війною і не тільки, стали справжнім випробуванням для більшості журналістів. У такі часи вплив і значимість «четвертої влади» важливі як ніколи, чи не так? На превеликий жаль, із цим випробуванням уже не впоралися сотні, а то й тисячі журналістів. За останній час усі ми періодично стаємо свідками особливо тяжких журналістських злочинів – інакшим словом відверту брехню, що лунає з вуст деяких журналістів, не назвати. Чимало журналістів своїми ж руками повністю дискредитували себе, проте умудряються продовжувати залишатися в професії, а разом із тим на екранах і сторінках. Своєрідна люстрація необхідна, в тому числі, і українській медіаспільноті. «Люструвати» брехунів, передовсім, до снаги самим глядачам і читачам, позбавивши такі медіа аудиторії.
Не треба закривати очі на те, що українські журналісти прямо дотичні до того, що сьогодні ми живемо у досить сумних реаліях. «Журналістика, безумовно, відповідальна за створення спотвореної системи координат», – фраза головного редактора «Дня» Лариси Івшини, яка стала афоризмом, і рефреном повторюється на сторінках видання. На жаль, висновки вітчизняна медіаспільнота робить дуже неохоче і надто довго.
Відсутність спільної смислової платформи цінностей не дає «вирватися» на новий рівень українській журналістиці. У багатьох журналістів попросту відсутнє усвідомлення власної місії, своєї значимості в суспільстві. В інформаційну еру всім здається, що вони лише маленькі, ні на що не здатні пішаки в якійсь великій грі. Відповідно, мовляв, і їхня начебто невеличка «джинса» залишиться не поміченою і не матиме особливих наслідків. Це в корені неправильне судження.
Колишній президент Чехії, якому вдалося змінити свою країну, Вацлав Гавел щиро вірив у роль журналістики як трансформатора репресивних режимів. Журналістика за нинішніх реалій в Україні може і повинна стати рушієм, каталізатором суспільних змін. І це зараз сказано не для красного словечка. Українська журналістика мусить спочатку трансформуватися сама, а після цього вона суттєво пришвидшить і якісно покращить процес змін всередині держави і суспільства.
Усвідомити свою фундаментальну місію, нести в світ правду і тільки правду, аналізувати суспільні процеси глибше та ретельніше, робити правильні висновки та виховувати розумну та медіаграмотну аудиторію – ті речі, які хотілося б сьогодні побажати кожному, хто вважає себе журналістом.
