Чумний барак
Парад Перемоги, який мав піднести Путіна на вершини світового Олімпу, обернувся демонстрацією глибокої міжнародної ізоляції
Мало того, що з присутніх на параді п’яти глав іноземних держав не було жодного, кого можна було б вважати «світовим лідером». Найвідоміший серед них, Олександр Лукашенко поводився так, ніби Путін носій якоїсь жахливої інфекції й треба триматися від нього подалі.
Коли глави держав вишикувалися в лінійку перед вічним вогнем, Лукашенкові «за старшинством» залишили місце поруч з Путіним. Президент Білорусі досить демонстративно розштовхав колег, щоб зайняти місце подалі від російського лідера. Коли Путін встав, щоб прийняти рапорт міністра оборони Шойгу, слідом за ним встала вся трибуна, крім Лукашенка, який демонстративно залишився сидіти. У всіх церемоніях, що передували параду, й тих, що були після його закінчення, білоруський лідер намагався триматися так, щоб не потрапити в кадр з Путіним.
Олександр Григорович з його звіриним політичним чуттям може слугувати непоганим індикатором. У нього через півтора місяця вибори, можливо, найважчі в усьому його непростому житті європейського диктатора. Він чудово розуміє, що фотографія з Путіним гарантовано дасть додаткові козирі його опонентам і, хто знає, може стати тією краплею, яка переповнить чашу народного терпіння.
Ступінь токсичності Путіна досягла такої стадії, що дозволяє його закордонним колегам ввічливо давати йому щигля по носі. Допускати те, що важко назвати інакше, ніж дипломатичним знущанням. Коли президент Хорватії пояснює свою відсутність на параді перемоги тим, що у нього «зламався особистий літак», а глава Туркменістану повідомляє, що не може бути на параді 24 червня, оскільки 29 червня йому виповнюється 63 роки, це можна розцінювати як свого роду конкурс на найкумендішу «відмазку» від путінського запрошення у своєрідному міжнародному «Клубі веселих і кмітливих».
Президент України Володимир Зеленський не взяв участі в конкурсі «відмазок», оскільки його на парад Перемог не запрошували. Відповідаючи на запитання журналіста, Зеленський сказав, що в будь-якому разі на запрошення відповів би відмовою. Не треба бути глибоким аналітиком, щоб розуміти, що будь-який варіант присутності Президента України на трибуні Червоної площі, незалежно від того, поруч з Путіним чи далеко від нього, означає з високим ступенем ймовірності зміну влади в Україні. Причому, швидше за все, дострокову.
Рівень токсичності Путіна різний для різних країн. Для України цей рівень зі зрозумілих причин набагато вищий, ніж для Білорусі. Тому якщо для Лукашенка достатньо відсунутися від Путіна на два-три метри, то для Зеленського бажано й життєво необхідно утримувати дистанцію в 852 км, що відокремлюють Москву від Києва.
Будучи не в змозі географічно відсунутися від агресивного охопленого безумством сусіда Україна намагається вирити між собою та Росією дипломатичний рів. Як заявив заступник міністра закордонних справ України Василь Боднар, Україна проводить ревізію двосторонніх угод з Росією й досить інтенсивно продовжує розрив цих документів.
Раніше Україна в односторонньому порядку припинила чинність низки угод і договорів з Росією і СНД. З 1 квітня 2019 р. припинив бути чинним договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Росією і Україною. «До війни у ??нас було 453 підписаних двосторонніх угоди. Зараз залишаються чинними близько 300 документів, але триває подальша ревізія того, від чого ми можемо відмовитися», — повідомив Боднар в інтерв’ю агентству Укрінформ.
Сподіватися на те, що тільки дипломатична дистанція створить Україні гарантії безпеки, не випадає. Останні «історичні» розвідки Путіна не лише демонструють пекло в його голові, а й створюють «теоретичні» обгрунтування майбутньої агресії. Заяви про те, що під час виходу з СРСР союзні республіки потягли з собою споконвічно російські території, крім історичної безграмотності містять в собі цілком недвозначні погрози на адресу сусідніх держав.
У першу чергу це стосується України й Казахстану. На українському інформаційному фронті Путін фактично дав сигнал до великого наступу в напрямку «Новоросії». Є про що турбуватися Казахстану. 2014 року після окупації Криму Путін зробив низку істрико-географічних одкровень щодо цієї країни. На молодіжному форумі своїх прихильників «Селігер — 2014» він «просвітив» підростаюче покоління путіністів:
«Він [Назарбаєв] зробив унікальну річ. Він створив державу на території, на якій держави не було ніколи. У казахів не було державності. Він створив її. У цьому сенсі він — унікальна людина на пострадянському просторі», — оголосив Путін. Про Казахське ханство, яке виникло раніше Московського царства, ні, не чули.
Після чого Путін похвалив філософію «євразійської ідеї» й заявив, що казахстанці її підтримують і бачать вигоду в тому, щоб «залишатися на теренах великого «русского мира».
Міфологічна картина світу в голові Путіна в частині «облаштування Росії» склалася багато в чому під впливом ідей Солженіцина, викладених в його статті 1990 року «Як нам облаштувати Росію?». Олександр Ісаєвич був тяжко хворий на російське православне імперство, значною мірою саме тому так не любив Єльцина і підтримував Путіна. Саме ідеї Солженіцина про казахстанське «підчерев’я» Росії і про «Російський союз» у складі України, Білорусі, Росії та населених етнічними росіянами частин Казахстану, потрапивши на благодатний грунт у гебістський мозок Путіна, стали основою його геополітичних мрій.
За одноосібної диктатури Назарбаєва, який і за віком і за номенклатурною вислугою був старшим за Путіна, а за вмінням утримувати владу явно йому не поступався, російський диктатор не наважився б розпочати реалізацію своїх імперських амбіцій. Нинішня ситуація в Казахстані з новим президентом і розмитим центром влади створює для цього деякі передумови.
І все ж основним напрямком імперських прагнень Путіна залишається Україна, де вже досягнуто «успіху» у вигляді окупації Криму й створено плацдарм у вигляді терористичних анклавів «ДНР» і «ЛНР». Єдиною гарантією проти путінської агресії є сильна українська армія. Що ж стосується дипломатії та переговорних процесів, а також інформаційної війни, то на обох цих напрямках головне переконати європейських і американських партнерів, що з Путіним і його посіпаками не можна мати справи. Не можна сидіти за одним столом. Не можна розмовляти навіть по телефону. Чумний барак. Лепрозорій. Pest house. Червона зона. Поки Путін при владі — тільки ізоляція й мінімум контактів. З першою особою бажано взагалі ніяких. З приводу обміну полоненими переговори на рівні військових і уповноважених з прав людини. До чумного бараку повинні входити тільки спеціально навчені люди з індивідуальними засобами захисту...
