Дедлайн, чи збитки українського патерналізму
«29.10.-04.11.2021»
Всеукраїнська акція антивакцинаторів, що відбулася цієї середи перед Кабміном і Верховною Радою, виявилася незрівнянно скромнішою, ніж не стільки навіть заявлені її організаторами масштаби. Кілька сотень її учасників, які перекрили 3 листопада вулицю Грушевського, не порівняти з, скажімо, із 140 тисячами французів, які вийшли 4 вересня, або 12 тисячами співробітників муніципальних відомств Нью-Йорка, які брали участь в акції проти обов’язкової вакцинації 26 жовтня.
Значно більшою мірою чисельність її учасників виявилася непропорційною цифрі у більш ніж третину українців, які з тих чи інших причин ні за яких умов не бажають вакцинуватися і яких виявило опубліковане того ж дня опитування Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Наявність у країні антивакцинаторів, за всієї абсурдності поглядів, що спонукають їх до цього, як і те, що вони можуть відкрито висловити свою думку, для будь-якої демократії це нормально. — Про противників вакцинації немає відомостей хіба що лише з Північної Кореї та Китаю. Що характеризує радше політичний режим цих країн, ніж рівень освіченості та/або соціальної свідомості їхнього населення.
Набагато складніше знайти пояснення, чому за більш ніж третини тих, хто за жодних умов не бажає вакцинуватися, досі хоча б одну дозу вакцини отримала лише чверть населення України. А не дві третини, чи хоча б половина, як можна було, виходячи з елементарної арифметики, здавалося б, припустити. Хоч би як хотілося любителям простих відповідей з Офісу простих рішень перекласти відповідальність на російські ботоферми, що залякують населення в соціальних мережах, статистика свідчить про інше.
За наявності в Україні як мінімум з кінця липня максимально широкого вибору вакцин, за доступності принаймні у великих містах центрів вакцинації черги в них і рекордні цифри щеплених з’явилися тільки тоді, коли українці отримали чітке та наочне уявлення про персональні наслідки відсутності сертифікатів. Ну а чіткі уявлення про ці наслідки в українців могли з’явитися лише за наявності чіткого плану протидії четвертій хвилі пандемії у влади.
На жаль, скільки я перечитував опубліковані в серпні інтерв’ю міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка, головного санітарного лікаря Ігоря Кузіна, голови профільного парламентського комітету Михайла Радуцького, окрім влучного визначення «яким буде локдаун — це в Україні питання політичне. Якою буде політична кон’юнктура, таким буде і локдаун» (коментар екс-заступника міністра охорони здоров’я Павла Ковтонюка, опублікований 16 серпня ВВС), нічого конкретного мені не вдалося почерпнути. — Можливо, будуть якісь вимоги щодо вакцинації для окремих професій. Ми зараз обговорюємо, можливо, ми кудись невакцинованих не пускатимемо. Дуже цікавим є досвід мера Дніпра, який пообіцяв зробити безкоштовним проїзд та квитки в кіно для вакцинованих.
За такої відсутності клепки в голові у влади, що вічно ворожить на політичній кон’юнктурі, чи варто нарікати українцям, які відклали вакцинацію на останній момент. Тим паче що за загальної, здавалося б, недовіри до будь-якої влади більшість українців, так уже склалося, звикли, що рішення ухвалюють за них. — Усі 30 років незалежності цей інфантилізм, який дістався у спадок від радянського різновиду соціалізму, дбайливо підживлювався популістською риторикою абсолютної більшості політичних сил — від вкрай лівого до вкрай правого флангу українського політичного спектра. Зелена частина цього спектра не виняток.
Утім, на словах зізнавшись у симпатіях до «китайської моделі», насправді «слуги» проявили себе, скоріше, як діти, ніж здатні до прийняття та здійснення відповідальних рішень батьки. Патерналізм по-українському — народ чекає до останнього, що вирішить влада, влада ворожить до останньої хвилини, а як на їхні дії відреагує народ. Уже вчетверте за два роки, цього разу за, здавалося б, наявності коштів, знову втрачено дорогоцінний час. І лише «мертва лінія» за день у десятки тисяч хворих і сотні померлих змусила їх хоч щось зробити.
