Декілька слів на захист знання
Коли я соромився бути романтиком, я говорив, що науковцем я став через те, що ненавиджу рано вставати. Потім болісний досвід навчив мене, що науковців-циніків не буває, і я перестав соромитися. А ще життя в науковому співтоваристві навчило мене, що немає нічого цікавішого за захист знання: додумувати будь-яку думку до кінця, вміти відмовитися від помилкових рішень заради досягнення мети, ділитися тим, що знаєш, і втрачати інтерес до вирішених завдань заради нових ідей.
Можливо, завдяки тотальному безгрішшю наша академія, незважаючи на невдоволення деяких бюрократів, перетворилася на притулок для дивних диваків, які все ще прагнуть до невідомої мети і займаються своєю однією-єдиною справою. Люди, які віддають перевагу символам знання — книгам, замість символів красивого життя — грошам, стали несумісні з цим життям. Суспільство відштовхує їх, але не може позбавитися від диваків остаточно, тому що відчуває неусвідомлену необхідність у їх існуванні.
Якщо і можна формально артикулювати запит, який суспільство впродовж історії цивілізації висував науці, то простіше за все його сформулювати наступним чином: «стабільна безпека і багато дешевої їжі». Проте першими науками, які виникли в людському суспільстві, були далеко не сама прикладна геометрія та астрономія (не варто плутати — зовсім не астрологія, виникнення якої в нинішній формі слід відносити до XV століття, а саме астрономія, відома в приблизно незмінних методологічних рамках з фараонових часів). Цей дивний парадокс, імовірно, і дозволяє колишнім і нинішнім дивакам виживати в одновимірному світі: повага до знання базується на прихованому розумінні, що прикладний результат — це лише плід, що виріс на дереві, коріння якого — фундаментальні науки.
Але загальна індиферентність суспільства до діяльності тих, хто формує інтелектуальний капітал не тільки нації, але й цивілізації, якось аж надто очевидна. Нам говорять, що наші науковці нічого не роблять, що наша академічна система звиродніла і не може продукувати результат? Це не зовсім так: змінилася вся система світової науки, і організм нашої науки адаптується до цих змін з різним ступенем успіху в різних сферах.
Торік у світовій фізиці сталася грандіозна подія: після декількох десятків років пошуків у липні 2012 р. група дослідників з CERN повідомила, що на детекторах Великого адронного коллайдера спостерігалася нова частка, з характеристиками, які відповідають передбаченому бозону Гіѓѓса. Значення цього відкриття для теоретичної фізики елементарних часток і теорії Всесвіту зрозуміла на разі, в основному, фахівцям.
Я хотів відзначити інше: серед дослідників, які входили до складу великої інтернаціональної команди CERN, і які зробили це — без перебільшення — велике відкриття, було півтора десятки українських науковців, співробітників Національної академії наук України. Тобто всі ми, не лише національна академія, але й суспільство, маємо стосунок до цього відкриття.
Можна запитати: яка користь нам усім від цих дорогих іграшок міжнародного консорціуму теоретиків? Дозволю собі одну провокаційну аналогію.
1902 року подружжя Кюрі відкрили і дослідили явища радіації, 1919-го — Е. Резерфордом було зафіксовано альфа-частки. По суті це були відкриття переносників так званої «сильної» фундаментальної взаємодії (однієї з чотирьох, відомих нам у матеріальному світі: сильної, слабкої, електромагнітної і гравітаційної), що визначає процеси, які відбуваються в атомах. Тоді ми змогли доказово передбачити, що ж дає енергію зіркам.
А вже через 30 років, 1942 року під керівництвом видатного фізика Е. Фермі було запущено перший ядерний реактор, в якому була відтворена ядерна реакція. 1952 року було відтворено штучну термоядерну реакцію. Таким чином, ми впритул наблизилися до технічної можливості відтворювати джерела енергії зірок всього через 40 років після відкриття переносника взаємодії.
Відкриття бозона Гіѓѓса в цьому контексті може бути інтерпретоване абсолютно фантастичним чином. Це та частка, яка «дає» масу всім елементарним часткам, породжує гравітацію, відтак і всю структуру і властивості простору-часу, визначає вигляд Всесвіту. Чи означає це відкриття, що після вивчення його властивостей ми зможемо, як і у випадку з радіоактивністю, відтворити саму взаємодію, тобто поведінку простору-часу, керувати його властивостями? Зрозуміло, що з гравітацією все складніше: всі взаємодії «працюють» в умовах вже створених гравітацією, гравітація ж сама собі створює «майданчик» для розвитку, а це — принципова різниця. Але все-таки... Чи означає відкриття бозона Гіѓѓса, що, переступивши невідомі нам зараз, але вже теоретично зрозумілі рубежі, ми зможемо управляти енергією чорних дір, змінювати топологію простору або створити машину часу? Звучить фантастично, антинаучно й смішно? А як звучало б 1898 року (коли подружжя Кюрі розпочинало дослідження радію) припущення про можливість відтворення в штучних умовах реакції, що дає енергію Сонцю?
І тут знову виникає те саме питання про соціальну роль науки. Про те, наскільки готове суспільство прийняти можливості, що створюють такі відкриття, але при цьому і розділити рівень відповідальності за можливі наслідки такого роду відкриттів (всі ми пам’ятаємо і атомну бомбу, і Чорнобиль, і дискусії про сенс прогресу і провину науковців).
Досвід підказує, що ні суспільство, ні національні виробничі й бізнес еліти, ні уряди, зазвичай, не тільки не готові розділяти відповідальність з науковцями, але й прийняти навіть позитивні наслідки відкриттів часто адекватно не можуть. І багато в чому це провина самих учених. Свого часу відмовившись від дискусій з псевдовченими (й іншими знахарями, цілителями, екстрасенсами...), які були стурбовані безгрішшям, внутрішніми конфліктами, впевнені у своєму беззаперечному авторитеті, ми начисто програли демагогам, що пропонували прості відповіді на складні питання. Саме тоді науковці (або в ширшому сенсі — взагалі «носії знання») втратили громадський авторитет. Нашому суспільству більше нецікаві теми, коментарі до яких не вкладаються у п’ять рядків і не оперують двома-трьома трендовими, але безглуздими поняттями, що роздаються щодня в прайм-тайм у популярних шоу. Не бачили сенсу в дискусіях з ПТУшниками? А діагностику аури в планетарії не хотіли? Тепер, наростивши жирок і обвішавшись липовими дипломами, ПТУшники прагнуть управляти і наукою, і освітою...
Разом із суспільним авторитетом науковці (а з ними — вчителі, вихователі, інженери) втратили підтримку суспільства. Суспільство більше не сприймає їх як органічну частину себе. І, зрозуміло — не сприймає їхні досягнення, як свої власні. Люди більше не пишаються досягненнями своїх науковців. Більш того — просто не знають про них! Ніхто більше не вийде на демонстрацію з плакатами «Космос — наш!»
Відсутність суспільного авторитету, суспільної підтримки інтелектуальної еліти — свідчення серйозної соціальної кризи і серйозної культурно-цивілізаційної деформації нашого суспільства. І в цьому, за великим рахунком, винні самі науковці.
Чи готові ми зараз повернути суспільству ці борги? Чи готові ми розповідати про те, що ми робимо? Не знаю... Але від цього залежить — що з усіма нами буде завтра. У будь-якому разі, велика відповідальність лежить на тих, хто усвідомлює суть події, а отже перший крок назустріч суспільству повинен зробити вчений. Можливо, це буде крок у порожнечу, можливо, ми упремося в стіну, але науковцю не звикати вирішувати спочатку завдання, складні для розв’язання.
Знання повинні захистити науковці. Просто тому, що більше їх нікому захистити. І тоді — можливо — хто-небудь захоче захистити науковців.
