«Донецький» аутизм
Його звали Антон. Це Хлопчик, який болісно контактував з навколишнім середовищем та людьми. Він нікого до себе не підпускав. Лише доклавши сильних зусиль, зробивши до нього кроків з двадцять уперед, він робив один крок назустріч. Антон – аутист, він – герой документальної стрічки «Антон, тут рядом». І якби не титанічні зусилля режисера, цей хлопчик потрапив би у лікарню для психічних хворих.
Донецьк – такий-самий хлопчик аутист, який хворобливо реагує на зміну зони свого комфорту. Але, нажаль, зміни в державі будуть системними і повними за однієї умови, якщо вони відбудуться на кожному квадратному мері території України. Захід, Північ, Південь, Крим, Харків відреагували на Майдан, заявивши про бажання тотальних змін. Донецьк мовчить. Мовчав тоді, коли вбивали людей. Мовчить і зараз. Двісті активістів, які вийшли до пам’ятника Шевченку 23 лютого, це не мільйонне місто, і тим паче не 5-мільйонний регіон. Це лише невеличкий відсоток населення. А тому Донецьк продовжує йти своєю лінією болю, ненависті та мовчанки.
Мовчить не тому, що погоджується. Хоча, і це також. Мовчить ще й тому, що тепер він не знає, що йому робити. Не бачить людей, які готові встати на їхній захист. Але, до них не прийдуть «бандерівці», які «нав’яжуть» правила гри. Не прийдуть нові царі, бо епоха царів завершилась. Тільки самі люди зараз диктують умови існування. Тільки самі люди мають показати і голосно заявити про себе. Бо інакше, це мовчання і ця покірна «незгода» буде тягнути все суспільство вниз, до дна.
Балачки про те, що Донбас годує всіх – це більшою мірою міф. Люди самі це розуміють, коли приходять на «порожні» заводи та шахти, звідки не відправляється виробництво на експорт – бо воно вже втратило свою якість. Люди це розуміють, але сказати про це, чомусь, ніхто не наважується. Бо, можливо, сказати – це розписатись у своїй нікчемності та безвиході.
У той час влада цим дуже ефективно користується, ховаючись за напів-кримінальних авторитетів, гопників та сімнадцятирічних хлопчиків з битами, які мають розганяти майданівців та сіяти паніку у суспільстві.
І так буде завжди, поки все місто не встане на захист тих, хто вже третій місяць відстоює права кожного мешканця Донбасу.
Студенти, які зараз вважають це «не своєю справою», або «не до смаку», завтра знову постануть перед вибором хабаря і справедливості, і оберуть хабар. А потім залишаться без роботи.
Шахтарі, які завтра вийдуть на роботу, стануть за не модернізовану техніку, завтра знову можуть опинитись в епіцентрі аварії.
Жіночки, які постійно скаржаться на відсутність води у будинку, завтра можуть залишитись і без світла. В жодній європейській країні немає поняття «гаряча» та «холодна вода» «за розкладом». Лише в азіатських умовах існування ви маєте сплачувати податки і ще вибачатись за це.
Поїхавши вчора на провладний мітинг, вже сьогодні люди лежать з отруєнням, бо їхня влада попіклувалась, нагодувавши невідомими пігулками чи-то наркотиками. І яка медицина буде вас лікувати? Та сама, яка бере хабарі і яка існує в антисанітарних умовах?
Прокиньтесь! Ніхто нічого для вас не зробить, поки ви самі не зробите це.
Майдан навчив людей думати, систематизувати, вірити, поважати, солідаризуватись. Він показав, що медична система може бути якісною, що люди допомагають, навіть, попри загрози життю. Позбутись зараз цього – буде означати провал. Найбільший провал за всі роки незалежності.
Сьогодні «донецька» влада пішла в затишшя. Частина метнулась в іншу сторону, частина – вирішила пересидіти. Але, повірте, вони повернуться. Повернуться підготовленими і розлюченими, озброївшись армією гопників, зеків та «тітушок». І є лише один тільки шанс цьому запобігти: дати зрозуміти кожному представнику «тієї» влади, що і донецькі прості люди можуть вийти на мітинг, можуть підняти свої голови, і як атлант, розправити плечі. Що вони, можуть зробити крок, до всього суспільства, і показати врешті, що так, вони не раби.
Аутизм – не психічна хвороба. Її можна вилікувати, але тільки при бажанні самого пацієнта. Не заганяйте себе в кут. І разом із собою іншу частину країни.
Мені знається, народившись на Донеччині, проживши там чверть свого життя, я можу про це говорити відверто.
Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День»
