«Гаман утік?»
Кілька років тому в чудовому, дорогезному для приїжджих із країн з валютною аритмією, Відні закохалася в одну сумку — по суті в об’ємний мішок, щоправда, з тонкої вишуканої шкіри. Мішок-то мішок, але м’які складочки, що зачаровують, на його тілі дражнили й спокушали, ці темно-сині ручки із затискачами кольору срібла, ця велика самовдоволена кнопка всередині, а ще — на гнучкому шнурі з тієї самої шкіри прикріплено чудовий гаманець. Ціна була образливою, передусім для подальших п’яти днів відпочинку. Якщо купити, треба буде стиснути всю їстівну програму лише до трав’яного корму. Нічого, вмовляла себе, адже бажання придбати не вщухало, корови он які великі, а живуть на траві, а конячки, а кити. Не допомагало. Добре, що шведський стіл вранці в готелі було оплачено заздалегідь. За сніданком була хижаком, увесь день — жертвою, але я вже притискала до боку надстильний мішок, що висить на плечі, й без крихти лицемірства скажу, що жодного разу не пошкодувала, що пішла тоді назустріч бажанню. І зовсім не для того, щоб, як-то кажуть, бути підключеною до ретрансляції, що гріє самлюбство, новітніх і модних тенденцій. Справжні випещені модниці таких і не носять — випурхнуть із машини з клатчем, а потім до неї ж і встрибнуть. Їм не треба маскуватися під час біганини містом у пошуках сюжетів, а паралельно, так було все життя, прихоплювати, що додому принести: зелень, молочку, рибу, та хіба мало що. Ось і моїй віденській торбинці було вготовано долю дивну — їздити на мені, вміщаючи окрім записника й дуже рідко диктофона (не люблю диктофонні матеріали, вони не зберігають живе дихання-враження) ще й кілограми харчів. Сенс і таємниця цієї сумки в тому, що якщо відпрацювати рівну гнучку ходу, а не горбитися під вантажем, ніхто й не помітить, що всередині неї елегантно ховається вага вантажника. У цьому й кураж — у недомовленості. Натомість все за списком виконаю — і фактаж для матеріалу побачу, і додому на мені приїде провіант без усіляких там пакетів і торб, які здатні спотворити будь-якого. Служить мішок, служить, хоч і створено його було для життя легкого — так до тренажерного залу забігти з ударним прикидом усередині, або на теніс з ракеткою, а, може, й на яхту. Дуже органічно там би виглядав, а тут життя у нього різноробоче — тягни-штовхай. Але ж як його люблю, по суті, розлучаюся лише пізньої осені та зимою, колір занадто літній. Ще, буває, в думках нашіптую торбинці — ти моя чудова, умиротворена, ти так швидко занурюєш мене в нірвану. Дивно, і це при такій вазі, та ще в задушливому вагоні метро. Можливо, я і не вийду з сумнівної нірвани, якщо буду стільки тягати. Якщо ж ще й хребет, який, напевно, чує на своєму рівні ці смішні вихваляння якомусь мішку з’єхидствує і хвицне , — головне ж — спинку рівно тримати. Ми, жінки, думаючи про обновки, абсолютно не хочемо помічати, що у багатьох вже постава хронічних невдах — згорблена спина, опущені плечі. Інтриги хребта часто провокуємо ми самі, зокрема й такими важкими торбами. Часом достатньо загострення остеохондрозу в результаті перевантажувального стресу, й живлення якого-небудь органу на якийсь час порушується. У хребта характер вразливий, а інколи й образливий: свою родину — органи, за які відповідає, він регулярно поїть-годує, до певного часу приносить задоволення своєю еластичністю і рухливістю, але має право розраховувати на взаємність. Логіка проста: абсолютно так само, як внутрішні органи залежать від нього, хребта, так і він — від органів, які пригрів. Навіть така елегантно містка сумка, яку так люблю і пещу (завжди і протру, і кремом змащу), може моєму хребту здатися вельми образливою і шкідливою. Він мовчазно, до певного часу, зносить нав’язаний йому режим, але може й відповісти. Цього, щоправда, ніяк не можна допускати, просто прагнути раціонально розподіляти навантаження. Наприклад, перший і другий хребці відповідають, окрім щитовидної залози, і за тонус шкіри. Не перетискати їх перевантаженнями і колір обличчя покращиться, говорю собі. Навіщо тільки, не зрозуміло, я і так це знаю, але коли друкую текст, мої верхні хребці зафіксовано й затиснуто. Коли збираю матеріал, сумка все одно поступово наповнюватиметься потрібним асортиментом, який зустріла по дорозі. Значить, треба менше жувати — ось і мимовільна дієта, сварила себе вчергове, придбавши на базарі у бабусі зелень. Сумка вже була переповнена і ягодами, і побутовою хімією, — якраз всі засоби закінчилися, а десь на дні причаївся мій чудовий гаманець, хоча й, наче, на гостросюжетному шнурку. Витягнути ж ніяк не виходить. Бабуся спостерігала-спостерігала й поспівчувала: «Що гаман утік? Сумка ж яка в тебе ловка, мені б таку», — додала вона.
Ось мішок і дочекався похвали, а гаман все ще інтригував, маскувався. Напевно, хотів пожаліти мене, свою хазяйку-важкоатлетку, яка добре рахує подумки й забуває, що і прорахуватися можна. Нарешті розплатилася, повеселішала й пішла, звично не помічаючи вантажу.
Удавальниця, зізналася собі, а ось цей «гаман» розвеселив і прижився.
Влучне слівце, як і моя сумка.
