Гомель як центр української контрабанди
Наприкінці позаминулого, а насправді – в січні 2022 р. в Гомелі у видавництві «Барк» вийшла друком книга білоруської історикині Валентини Михайлівни Лебедевої (Мятлицької) «На паграніччы эпох і дзяржаў. Старонкі гісторыі Гомеля (1917—1918)» – дослідження політичних процесів, що відбувалися в Гомелі понад сто років тому. Ця стаття як рецензія на книгу мала з`явитися ще рік тому, але тому завадили події російсько-української війни. Втім вона все одно мала з`явитися – як шана та пам`ять про авторку та, водночас, розширення наших знань із білоруської тематики не лише з академічних міркувань, а дуже прикладних із огляду на початок нинішнього етапу війни та постійної загрози з півночі. Створена ця розвідка для білоруського журналу «HOMO HISTORICUS 2023. Гадавік антрапалагічнай гісторыі» (видається у Варшаві під редакцією доктора історичних наук Алеся Смаланчука), українська версія дещо скорочена, але не за рахунок змісту.
Валентина Михайлівна – фахова білоруська історикиня, яка про себе казала так: «Білорускість надана мені природою». Відома вона, насамперед, як фахівчиня життєвого шляху та творчості Митрофана Довнар-Запольського, організатор Довнарівських читань у Речиці (з 1997 по 2017 рр.), дослідниця революційної доби 1917–1921 рр. на теренах Білорусі, авторка численних матеріалів із історії Гомеля та Гомельщини почату ХХ ст. Останню свою книгу вона писала смертельно хворою, віддавши їй всі сили, які залишалися.
Хоча вивчаються події в нинішньому білоруському Гомелі нас ця праця стосується безпосередньо, адже йдеться про період, коли місто майже рік належало до складу України. Тож потенційно монографія мала б викликати неабиякий інтерес серед українських колег. Але поки що цього не сталося, адже, всупереч останній волі дослідниці, жоден примірник до України дотепер не потрапив (планували від 7 до 10). Передчуваючи таку небезпеку Валентина Михайлівна 21 січня 2022 р. (за два з половиною тижні до смерті) електронкою переслала макет верстки без останньої авторської правки. Саме тому нинішня рецензія стала можливою.
У вихідних даних зазначено – це науково-популярне видання. Справді, читач не знайде розлого вступу з обов`язковим для наукових праць ґрунтовним аналізом історіографії питання, докладним описом джерельної бази, іншими обов`язковими складовими. Нема підсумкової бібліографії, іменного та географічного покажчиків, а текст дослідження завершується так: «Такім чынам была падведзена рыса першаму двухгоддзю ваенна-рэвалюцыйных узрушэнняў Гомеля. Але яго жыхары яшчэ не ведалі, што гэта не завяршэнне, а толькі пачатак вялікага і лакальнага гістарычнага разлому». Пані Валентина свідомо пожертвувала ширшим змістом, деякими професійними атрибутами заради того, аби встигнути головне – донести до читача багаторічні результати своєї наукової роботи з вивчення Гомеля та Гомельщини. Деякі сюжети, що явно вимагають ретельнішого аналізу, авторка свідомо лише позначила.
Але в цілому перед нами наукове видання – досить подивитися список джерел та літератури, на які містяться посилання після кожного розділу – гомельські, чернігівські, київські, московські, мінські архіви, особисті архіви, статистика, збірники документів, тогочасні газети, спомини. Використані документи на кількох мовах – крім білоруської це українська, німецька, російська. Книга ілюстрована низкою історичних фото.
Книга, фактично, є продовженням низки видань, які можна назвати історико-краєзнавчими студіями Сіверського Полісся. Власне вже в назві авторка наголосила на прикордонному характері Гомеля – маючи на увазі змагання за нього різних держав та зв`язки з сусідами.
Дослідження складається з трьох частин. Найменша – перша, «На подступах да пераломнай эпохі». Тут лише два параграфа, що присвячені довоєнному та дореволюційному розвитку Гомеля наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Це цілком самодостатній, дуже ґрунтовний нарис, де добре показаний вплив розвитку шляхів сполучення, насамперед, залізниці та річкового транспорту, на швидкий економічний підйом Гомеля, бурхливий ріст чисельності його мешканців, зміни в соціальному складі, яскраві побутові деталі.
Щоправда, етнічно-культурна приналежність мешканців (крім єврейської частини) залишилася не зовсім зрозумілою, а саме – скільки ж білорусів жило тоді в місті. Спотворений національний склад зробили міста «ахіллесовою п`ятою» Української революції, але в останньому випадку, принаймні, були зрозумілі відсотки етнічних груп, що могли стати опорою національного відродження. Авторка зазначає, що серед католиків були білоруси (тобто – не лише поляки), але навряд цього достатньо.
Історикиня звернула увагу на зворотну сторону тогочасних процесів розвитку Гомеля – їх хаотичність, коли фешенебельні споруди поєднувалися ледь не з хрущобами в центрі міста, а міський благоустрій, комунальне господарство в цілому виглядали доволі примітивно. Мабуть тому «выгляд Гомеля зрабіў дзіўнае ўражанне на нямецкіх жаўнераў, якія ўбачылі яго ў 1918 г.».
Детально, на основі великого місцевого матеріалу, описані зміни, викликані Першою світовою війною – як стосовно соціального складу, так і економіки: евакуація цілих інституцій, прибуття біженців, мілітаризація міста, проблеми воєнного часу що наростали... Зокрема, зацікавлений читач знайде опис повстання 143-го пересильного пункту в жовтні 1916 р. – чи на найбільшу таку подію воєнного періоду до виступів лютого 1917 р.
Другий розділ «У поломі рэвалюцый – год 1917» більший – в його семи параграфах читач знайде багато інформації про суспільні процеси в місті та, частково, в повіті, протягом зазначеного року: взаємини комітету громадської безпеки та міської думи, реорганізація останньої, створення та діяльність гомельського совєта робочих та солдатських депутатів, мітинг та інші види громадської активності… Багато уваги приділено діяльності саме думи. Стосовно порівнянь – гомельський міський голова Ф. Фень-Раєвський у березні 1917 р. каже про «руській город». Приблизно тоді ж, 9 березня, чернігівський міський голова Аркадій Верзилов українською мовою вітав напередодні кооптованого до складу гласних «найкращого сина України І. Шрага». Розчулений Ілля Людвигович висловлює впевненість у здобутті українським народом своїх національних прав – під оплески цензових гласних. Відстань між містами – 100 км. Дослідження Валентини Михайлывни дуже яскраво засвідчує різницю, що існувала в розвитку білоруського та українського рухів на місцевому та субрегіональному рівнях.
З наступних сторінок книги стає зрозумілим, що Гомельська цензова дума не цікавилася білоруською тематикою, нова демократична – теж. Авторка показала, що демократичні вибори у липні 1917 р. (муніципальна кампанія) ситуацію не змінили – до складу гласних гомельчани обрали представників російських соціалістичних та ліволіберальних партії, чи не весь спектр єврейських, польських активістів, тільки не білоруських. Дослідниця докладно описує внутрішньополітичну боротьбу в думі. Щоправда сама виборча кампанія зображена лише штрихами, причому головним чином йдеться про виборчі активності місцевого совєта, хоча в підсумку їхні представники отримали менше половини мандатів. Тобто виникає питання – що в цей час робили їхні впливові політичні опоненти. Натомість наступна діяльність думи, як політична, так і господарська, проаналізовані блискуче. Серед іншого привертає сюжет, як дума, разом із повітовим земством, спромоглися в 1917 р. відкрити нову лікарню.
Подібні мініатюри, повернення деталей, чого б вони не стосувалися, дуже цінні, адже дозволяють краще уявити політичну атмосферу та повсякдення в їхньому поєднання на прикладі Гомеля, це персоналізований вимір подій. Скажімо, історикиня висвітлює унікальну роль Гомельського комітету з охорони революції в придушенні виступу генерала Лавра Корнілова. До авторських удач варто віднести й розширені згадки про відомі історичні постаті, які належали до різних, в тому числі, ворожих політичних сил, під час їхнього перебування в Гомелі. Тому на сторінках книги читач зустріне імена Петра Богданова, Павла Скоропадського, Федора Вовка, Юрія Каларда, Лазаря Кагановича, Петра Патона, Палуту Бадунової… Таким чином місцеві події поєднуються з регіональними та загальними у тогочасній державі.
Виключне місце займає параграф «Першая “прышчэпка” беларушчыны». Це інтрига, що триває з першої сторінки – то що ж собою уявляли білоруські сили Гомеля. «Прищепка» – це вплив «Саюза Беларускай дэмакратыі” на містян. Між іншим ця організація ще літом 1917 р. виступала проти автономії Білорусі. Авторка по крихтах зібрала наявну інформацію, при цьому застосовує термін «гомельські білоруси». Тут згадується відомий Валентині Михайлівні український аналог – «березнянські українці». Так Роман Бжеський іронічно називав мешканців містечна Березне на Чернігівщині, які виявилися надто обережними під час політичних протистоянь січня – лютого 1918 р.. Тут же дізнаємося й про місцевих білоруських політичних лідерів, зокрема про Яцепа Нянецького, який очолив гомельську спілку Білоруської соціалістичної громади. Авторка звертає увагу на широке представництво гомельчан у губернському списку «Союзу білоруських організацій» на виборах до Всеросійських Установчих зборів, що виявилося несподіванкою з огляду на скромні масштаби білоруського руху в місті. По Гомелю він отримав 337 голосів із 20 тис. поданих або 1,7%. Такі реалії добре відображені в дослідженні.
Завершується розділ описом взяття більшовиками влади в місті та повіті. Авторка приходить до висновку, що кілька тижнів у Гомелі існувало свого роду двовладдя – між місцевим насильницькі збільшовиченим совєтом та думою. Остання, навіть, оголосила себе єдиною законною владою в місті. Для порівняння – наскільки ситуація відрізнялася від сусідньої Чернігівської губернії, де органи місцевого самоврядування, незалежно від політичних симпатій гласних, тоді шукали підтримку в УЦР як альтернативного центру влади.
Ще одну характерну деталь показує Валентина Михайлівна – фактично, на території нинішньої Білорусі найбільшою організованою збройною силою, що протистояла російського більшовизму, виявився Перший польський корпус під командуванням Юзефа (Йосипа) Довбор-Мусницького, а не білоруські загони. Авторка відзначає: «У тыя трывожныя дні студзеня – лютага насельніцтва горада і яго ўлады жылі ў прадчуванні хуткага прыходу польскіх вайскоўцаў». Але, зрештою, гору взяв інший чинник – до міста увійшов Перший революційний полк ім. Мінського совєта під командуванням Рейнгольда Берзіна. Останній боровся одночасно як проти поляків, так і частин УЦР. Тобто що відбулося – на українських землях боролися червоногвардійські частини та українські, а на білоруських – червоногвардійські частини та польські (переважно). Така собі політична суб`єктність.
Та ключовим для авторки виявився третій розділ «На ваенна-палітычным раздарожжы: год 1918». Його дванадцять параграфів – це майже половина обсягу книги, саме тут міститься багато маловідомої або взагалі невідомої інформації. На тепер – це найбільш повне та систематизоване узагальнення про Гомель в 1918 р. Йдеться відразу про кілька сюжетних ліній, кожна з яких варта окремого вивчення. Авторка змогла показати їх як цілість та, частково, – взаємозв`язки. Таким чином вона розкрила питання регіональної та місцевої історії, які досі вислизали з під уваги української історіографії.
Неабиякий інтерес становить опис стан справ у гомельському совєтє. Авторка чимало уваги приділила їхнім взаєминам з гомельчанами та прийшла до висновку: «Акупацыйныя структуры мала ўмешваліся ў цывільнае жыццё занятых тэрыторый». Є в книзі висновок щодо українських сил у Гомелі – їх не існувало. Щоправда, з тексту виглядає так, що національних білоруських на рівні впливового політичного чинника – теж. Одночасно Валентина Михайлівна відзначає, що долучення до України позитивно вплинуло на питання національної самоідентифікації гомельчан.
Цікавими для читача будуть й описи спроб збільшовиченої росії дестабілізувати ситуацію на прикордонні у липні – серпні 1918 р. Набір засобів виявився доволі традиційним: обстріли території, грабунки, засилання диверсійних груп та агентів впливу, антиукраїнська агітація серед місцевих мешканців, організація страйків, диверсій на залізниці (зокрема, біля станції Зябрівка, внаслідок чого зійшов під укіс потяг Київ – Гомель), повстань. За даними дослідниці, саме через участь у підготовці липневого страйку українська влада вислала з Гомеля місцевого представника секретаріату БНР Язепа Нянецького. Показовий штрих до вивчення тогочасних політичних процесів, в т.ч. на тлі внутрішньоукраїнських моментів.
Один із параграфів розділу називається «У цені ўкраінскага Трызубца». Тінь – не надто позитивне явище в масовому сприйнятті, застосування цього терміну може відображати світоглядне бачення авторки, але насправді надалі читач бачить позитивний зміст. Пані Валентина чи не вперше аналізує економічний ренесанс Гомеля та Гомельщини в складі Української Держави. В принципі, ця її риса добре відома українським дослідникам, але Валентина Михайлівна показує ще одне важливе джерело підйому саме в прикордонному Гомелі – широкомасштабну системну контрабанду, коли митниця перетворилася на величезну «дірку», в тому числі – за участю німців (вони виявилися теж не проти заробити таким чином). Згадує вона й низку аспектів тогочасної російсько-української торгівельної війни. Авторка показала, що товарообмін із іншими територіям Української Держави виявився для Гомеля надзвичайно вигідним. «Так ці інакш, але, як адзначалі сведкі, жыццё ў горадзе стала вяртацца да дарэвалюцыйных узораў», – відзначає дослідниця. Зрештою, це стимулювало появу досі невідомих тут проукраїнських настроїв. Тобто тінь тризуба виявилася трохи дивною, але доволі симпатичною та привабливою для місцевих мешканців.
Авторка висвітлила державне будівництво в Гомелі та повіті за часів Української Держави – цим аспектам як в Україні так і Білорусі досі належної уваги не приділялося. До речі, цікаве спостереження історикині – на ключові посади Українська Держава призначала або відомих місцевих діячів, або близьких до них вихідців із Чернігівської губернії, насамперед, її північної частини, тобто – поліщуків. Те саме стосується Державної варти – весь її молодший склад складався з місцевих. Мовиться в книзі й про питання українізації державного апарату, армії, транспорту, школи – тобто специфіку в Гомелі.
Дуже докладно описана діяльність міської думи – її суперечки з німцями та українською владою, зокрема, друга спроба проголосити Гомель вільним містом, наступна бурхлива господарська діяльність. Історикиня прийшла до висновку: «Гандлёва-бізнесаўская актыўнасць і адносная грамадская стабільнасць на фоне занятасці Кіева ўнутрыўкраінскімі праблемамі далі гомельскай уладзе пэўную самастойнасць і магчымасць з лета 1918 г. заняцца наспелымі справамі гарадской гаспадаркі». Більше того: «Верагодна, упершыню за ўсе гады вайны і рэвалюцыі горад паспрабаваў зрабіць крокі ў стваральнай дзейнасці». Йдеться про побудову другої в місті артезіанської свердловини на правому березі річки Сож, відновлення міської бойні, наміри ввести протягом 1918–1920 рр. загальну початкову освіту, розробку проєкту електрифікації міста (ресурси для цього були), причому, сучасною мовою, на засадах державно-приватного партнерство (поєднання зусиль муніципалітету та місцевого бізнесу). Під час наших розмов авторка стверджувала, що була навіть заскочена масштабами діяльності та оптимістичними планами на майбутнє міської.
Неабиякий інтерес становить згадка у дослідженні виборів до Гомельської міської думи у жовтні 1918 р. Йдеться про рідкісний випадок проведення муніципальної кампанії за гетьманським законодавством, що відкриває можливості спроєктувати результати його застосування в ширших масштабах (чого на практиці не сталося). Виявилося, що перевагу тоді отримали представники поміркованих соціалістичних партій, хоча вони здобули менше місць гласних, ніж рік тому.
Дослідниця знову повертається до польської тематики, щоправда, штрихами. Чи не найінтригуючий – згадка про генерал-майора Антона Павянського. В 1918 р. в Гомелі він прийняв українське громадянство, а в 1920 р. командував бригадою Війська Польського, що протистояла червоним біля Ковно. Як і кілька інших сюжетів – цей для наступників.
Історикиня в кількох місцях показує та підкреслює виключна роль Гомеля як логістичного центру в цілому та фактора геополітичної безпеки України зокрема. Додам від себе – в особистих бесідах вона називала Гомель ключем до Чернігова, а відтак – до Києва.
Валентина Михайлівна відзначає чим далі тим більше усвідомлену зацікавленість демократичних сил Гомеля у збереженні України як держави. Зрештою, вона приходить до висновку, що станом на листопад – грудень 1918 р. «У новых умовах для насельніцтва і дэмакратычных сіл Гомеля ўкраінскі фактар не толькі не страчваў значэння, але, наадварот, набываў ролю рэальнага саюзніка ў барацьбе за антыбальшавіцкую альтэрнатыву». Тобто склалася ситуація, подібна до тієї, що існувала на теренах українських губерній наприкінці 1917 р. – коли навіть не налаштовані проукраїнські органи місцевого самоврядування, інші владні інституції воліли підтримати українську владу, аби разом боротися проти російського більшовизму.
В Гомелі проявом такої тенденції стало утворення міської Директорії. Дослідниця показала її захоплення «революційним інтернаціоналізмом», складність взаємин з Директорією УНР, а водночас – факт добровільного визнання. Опис 25 днів гомельської Директорії, її боротьби за виживання, вплив німецького фактору, поведінки мовчазної більшості, зрештою, особливості зміни влади, тобто – її добровільно-примусова передача більшовицькому ревкому 7 січня 1919 р., стануть у нагоді як білоруським, так і українським дослідникам цього періоду.
Окрема дяка Валентині Михайлівні за маловідомий сюжет, пов`язаний із трагічною долею Гомельської офіцерської сотні, що має безпосереднє відношення до історії України. За даними, які наводить авторка, це доволі численне (понад тисяча добровольців, можливо – більше) збройне формування мало сталі контакти з керівництвом Української Держави. На початку грудня 1918 р. сотня (мабуть, під впливом повстання Директорії УНР), залишила Гомель, вийшла на Чернігівське шосе, рушила на Городню та далі на Мену – Бахмач, де й була, фактично, знищена начебто за наказом командира сірожупанної дивізії Бориса Палія. Від себе зазначимо, що станом осінь 1918 р. Борис Васильович Палій-Неїло служив у залізничні охороні Конотопсько-Бахмацького району, був генеральним писарем Українського козацтва, а от отаман Михайло Палій дійсно деякий час командував сірожупанною дивізією, яка 17 листопада 1918 р. перейшла на сторону Директорії УНР. Авторка наводить свідчення зі споминів Івана Рембаловича, але більше вивчити обставини вона вже не встигла.
В дослідженні є дискусійні питання. Так дещо дивним виглядає застосування низки термінів. Історикиня називає Гомельську міську думу та повітове земство місцевим самоврядуванням ще до змін 1917 р. Навряд чи із цим можна погодитися – через надмірну залежність від безпосереднього адміністрування з боку державної влади та вкрай обмежене коло виборців (на рівні 1%), скоріше йшлося не про факт, а про його можливість. Інша справа революційна доба – тоді була зроблена спроба передати владу на місцях реформованим, обраним на демократичних засадах думам та земствам (до того ж запроваджувалося місцеве самоврядування на базовому рівні – волості).
Наступний аспект. Дослідниця визначає солдат Першого польського корпусу під командуванням Йосипа Довбор-Мусницького як повстанців (в оригіналі – мятєжники). Тоді постає питання – проти якої законної влади вони повстали (або вчинили мятєж)? Як кваліфікувати загін латиша Рейнгольда Берзина та його червоногвардійців? Наведене дослідницею визначення натякає на законність влади СНК РСФСР, хоча безпосередньо подібної оцінки в тексті немає.
Німецькі війська кваліфіковані виключно як окупаційні, але водночас авторка наводить свідчення більшовицького мемуариста, згідно якого гомельчани «ўяўлялі іх сабе ў выглядзе месіі». Тобто, якісь дивні окупанти, принаймні – нетипові. Головний аргумент авторки зрозумілий – за Берестейськими мирними угодами більшість нинішніх білоруських земель ввійшли до окупаційної зони як гарантія дотримання домовленостей із совєтською росією. Визнання окупації дорівнює визнанню своєї приналежності до іншої держави.
25 березня 1918 р. була проголошена Білоруська народна республіка (БНР) в межах кількох губерній, в т.ч. Могильовської та частини Чернігівської. Але ж Третя Уставна грамоті – це декларація, до реального державного будівництва за межами Мінська тоді справи не дійшли. Та й демократично обрані органи місцевого Чернігівщини питання територіальної приналежності вирішили інакше.
Водночас авторка констатує, що вже в березні гомельчани дізналися – місто та повіт долучені до України, тут діятиме адміністрація УНР. В такому разі політичні українці як союзники німців – так само окупанти (або ж колаборанти)? Скажімо, Петро Патон на посаді Поліського губернського старости Української Держави. Або Євген Стош на посаді Гомельського повітового старости, інші службовці-білоруси. Між іншим, вони приймали урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі (то був один текст).
В зв`язку з вищенаведеним – чи це означає, що друге встановлення совєтської влади у січні 1919 р., відповідно – завершення німецької окупації (за термінологією дослідниці) та ліквідація української влади (хоч би в особі міської соціалістичної Директорії), прибуття до Гомеля загону московських чекістів, китайських інтернаціоналістів, що був посилений німцями-спартаківцями – то визволення? Чи інша окупація? Чи що? І як у такому разі називати місцевого діяча Менделя Хатаєвича, який, разом із соратниками, повернувся в таборі цього воїнства до міста? Авторка (можливо, з міркувань самоцензури) в цьому випадку уникає прямого визначення. Щоправда, історикиня посилається на заклик Дмитра Мануїльського та В`ячеслава Менжинського, що пролунав під час переговорів із німцями у Мозирі 17 грудня: «неабходнасць неадкладнага акупіравання савецкімі вайскамі прылягаючых абласцей былой Украіны». Тобто – все ж таки окупація, можливо це – завуальована відповідь дослідниці.
На нашу думку, наведені суперечності – певною мірою вплив постулатів історіографії совєтської доби, що затягнувся. До речі, дослідниця зазначає: «Характер акупацыйнага рэжыму савецкай гістарыяграфіяй трактаваўся як жорсткі і рэпрэсіўна-грабежніцкі. Не адмаўляючы гэтай тэзы…». Надалі наведені кілька випадків протестних виступів та їх придушень. Скажімо, дослідниця згадує епізод у селі Федорівка, коли представники Державної варти намагалися зігнати худобу з поміщицького лугу, а селяни «…ўчынілі адчайную бойку». Чи такого достатньо для наведеної вище жорсткої оцінки, тим більше на тлі масового терору, який влаштував наступний політичний режим?
В цілому поява нової праці з історії Гомеля та Гомельщини початку ХХ ст. неабияк посилює цей напрямок регіоналістики та відкриває досі приховані можливості для порівнянь суспільних процесів на Сіверському Поліссі. Це якісне професійне дослідження становить неабиякий інтерес як для білорусів, такі і для українців. Воно спирається на величезну джерельну базу та містить багато маловідомих чи невідомих фактів, представлених у цілісності суспільних процесів та подій. Разом із тим в силу непереборних обставин низка питань лише позначена – їхня розробка стане гідним вшануванням пам`яті Валентини Михайлівни Лебедєвої (Мятлицької).
Володимир Бойко, Чернігів
