Громада: пряме публічне управління чи придаток до державної влади?
Колись, у далекі п’ятидесяті роки минулого століття районна влада однієї із західних областей запропонувала об’єднати два сусідні колгоспи. Відстань між селами не така вже й велика — 5-6 кілометрів, поля стик в стик, люди знають одне одного. На загальних зборах одного з сіл колгоспники виступили проти. Причину заявили досить просту, але матеріальну — наш колгосп багатший, а приєднаємо тих бідаків, то й самі збідніємо. На тому і розійшлися. За певний час питання знову постало, але вже тоді сусіди відмовили, бо вони на той час стали заможнішими. З тих пір більше питання не піднімалось. Але вже за нових часів обидва села опинились в одній громаді, яка тепер об’єднує з десяток таких самих колишніх «самостійників». Згоди місцевих громад ніхто особливо і не питав - сказали, що буде так. Втративши довіру (але не страх) до влади, селянин проковтнув реформу самоврядування.
Чи буде ефективною територіальна громада, до центру якої майже 20 кілометрів не по прямій, тобто прямого автобусного сполучення немає, як немає і спільних інтересів у мешканців сіл на відстані до 40 км (від краю до краю новоутворення)? Відповіді немає, але постає достатньо питань. Зокрема, якими правами володіє територіальна громада (представницький орган місцевого самоврядування та виконавчий орган ради)? Як враховуються інтереси тих 10 чи 15 сіл, які входять до об’єднаної громади? Чи мають громади статус юридичної особи та в який спосіб вони розпоряджаються землею, майном, іншою власністю громади? Яким чином мешканці всіх населених пунктів, яких об’єднали під одним дахом, можуть брати активну участь у вирішенні нагальних питань саме їхнього села чи хутора?
Ці та інші питання є принциповими для селян. Але, мабуть, найголовнішим для життя громади є проблема юридичної особи. В законі «Про місцеве самоврядування в Україні» юридичною особою визначений орган місцевого самоврядування. Однак європейська практика (якої ми прагнемо досягти в практичному вимірі) свідчить про інше — всі європейські країни визнають за законодавством юридичними особами територіальні громади. А от органи місцевого самоврядування — ради різних рівнів — та державні адміністрації таким статусом не наділені. Тобто, за розрекламованою реформою місцевого самоврядування стирчать вуха радянської системи управління, яка отримала нове дихання під назвою «децентралізація влади». Тож тепер не виглядає дивним відмова юридичних управлінь, зокрема, на Львівщині, у реєстрації статутів територіальних громад як юридичних осіб.
Експерти та журналісти зараз наводять безліч позитивних та негативних історій про об’єднання громад за кордоном. Враховувати ці приклади потрібно, але підлаштовуватись під будь-чий досвід для нас не є логічним. Бо, насамперед, ми маємо йти від власного досвіду — історичного, ментального, соціального тощо. Адже громада села чи хутора — це є той безцінний історико-генетичний код нашої землі, який століттями не давав українському народу щезнути з лиця планети, який підтримував дух і наснагу поколінь наших предків, які за умов відсутності соціально орієнтованої ефективної державності зуміли донести до сьогодення національну ідентичність. До речі, з тих далеких часів дійшла до нас і культура місцевого самоврядування, яка зараз з такими труднощами відновлюється на місцях. Тут варто згадати про те, що, за свідченнями вітчизняних вчених, саме українці презентували Європі стилістику практики місцевого самоврядування, яке затвердилось там.
Життя відбувається саме в громадах. То ж ми маємо не виривати мешканців з цього життя і змушувати їх шукати кращої долі деінде, а створювати всі інфраструктурно-технологічні умови для повноцінного розвитку громади і творчого самовдосконалення та повної самореалізації громадян. Тобто, держава мала б покласти собі за умову наближення всіх можливих і перспективних сервісів до громади - незалежно від її розміру і віддаленості від урбаністичних центрів країни. Натомість вона намагається перезапустити недосконалу форму управління місцевими громадами через прихований процес перезаснування місцевих еліт, що, без сумніву, виникатимуть на місцях під юридично-бюджетною опікою центральної влади.
Процес децентралізації влади (як перенесення та розширення можливостей громад) і одночасна модернізація структури місцевого самоврядування насправді набагато складніша, ніж уявляють собі її на печерських пагорбах. І вона має всі підстави дійсно відбутися. Це залежить, насамперед, від мешканців громад, їх активності і самоорганізації. В іншому разі примусово об’єднані громади не зможуть реалізуватися і тоді країна отримає зворотний процес — вихід громад з такого об’єднання. Причому, відповідно до чинного законодавства.
