І знову Кучма
Головний урок з інтерв’ю екс-президента для політиків – як не треба поводитися ані на високому посту, ані на пенсії
Хоча, можливо, багатьом уже набридли згадки про Леоніда Кучму з нагоди 20-ліття його президентської інавгурації, але як не прокоментувати інтерв’ю самого Леоніда Даниловича, де він роздає різкі, часом нещадні оцінки всім, крім самого себе, і категорично відмовляється брати на себе відповідальність за постання режиму Януковича з усіма його мерзлотами?
Опубліковане це розлоге інтерв’ю у газеті «Факты и комментарии» 18 липня. Дозволю собі привернути увагу до деяких його знакових тверджень (наводжу їх мовою оригіналу, щоб ніхто не звинуватив у перекручуванні).
«В 1994 году, получив вместе с высоким доверием народа и страну в тяжелейшем состоянии (спад ВВП – 23 процента), я мечтал об одном: как можно скорее остановить кризис в экономике, погасить долги по пенсиям и зарплатам, которые исчислялись миллиардами карбованцев», - наголошує Кучма. І продовжує далі: «В 2004-м мы передали страну, которая после осуществления базовых реформ имела рекордные показатели экономического роста (прирост ВВП более 12 процентов). У меня были все основания рассчитывать на дальнейшее динамичное развитие Украины, ее поступательное сближение с Евросоюзом согласно принятой в 2002 году программе «Европейский выбор». Искренне хотел видеть Украину экономически сильным, демократически развитым и суверенным государством, имеющим вес и авторитет на международной арене. Однако все это было перечеркнуто действиями последующих властей. Уже в 2005 году началось невиданное ранее политическое давление на экономику».
Справді, кожне слово – на вагу золота. Тільки того, що зветься «фальшивим». Бо ж хіба не керував Леонід Кучма у 1992-93 роках Україною, обіймаючи посаду прем’єра і маючи право підписувати урядові декрети, що мали статус законів? Хіба не внаслідок його прем’єрства країна продемонструвала одні з найвищих наприкінці ХХ століття темпів гіперінфляції – понад 10000% на рік? Хіба величезні борги з пенсій і зарплат виникли не пізніше – вже за президентства Кучми та прем’єрства Лазаренка? І так далі, і таке інше. Що ж стосується стану, в якому Кучма «передав країну» (до речі, не у 2004-му, а в 2005-му), то хіба не дутими виявилися стрімкі темпи зростання ВВП? Хіба не Леонід Данилович повів Україну у протилежному від Європи напрямі, підписавши угоду про створення ЄЕП як противаги ЄС? І хіба не саме за його правління розвинувся й усталився небачений політичний тиск на економіку з використанням податкової, «масок-шоу» та «орлів Кравченка»?
І що впадає в очі: у всьому інтерв’ю ані слова про олігархію…
Ще одна показова цитата: «…Самая большая ответственность лежит на предыдущей власти и ее первых лицах. Кто назначал на высшие должности в Минобороны и в СБУ людей, которые еще вчера были гражданами России (а может, ими и остались)? А что, в парламенте, где утверждают бюджет страны, не знали, что армия безрассудно сокращается и финансируется только для харчевания солдат и не более? Годами танки не выезжали из боксов, самолеты не летали, не проводились учения. А ведь раньше даже в сложнейших экономических условиях в армии ежеквартально проводились учения. Не все было гладко, но все-таки что-то делалось. Стоит ли после этого удивляться состоянию наших Вооруженных Сил?»
Ну, як за часів Кучми нерідко проводилися навчання, відомо. Влучання ракет у жилий дім у Броварах та у пасажирський літак над Чорним морем – факти доконані та добре відомі. І як були порізані на металобрухт недобудовані кораблі, як-от фрегат «Байда Вишневецький», і як за безцінь був проданий Китаю недобудований авіаносець «Варяг», і як знищувалися винищувачі й бомбардувальники, танки і БМП, які не потрапляли під угоди про скорочення озброєнь, теж відомо. Звісно, це аж ніяк не знімає відповідальності з режиму Януковича, проте, по-перше, відповідні процеси були запушені ще за Кучми, по-друге, сам Віктор Янукович і його «дони» як політична й економічна сила ніколи б не постали без сприяння Леоніда Даниловича, який фактично віддав Донбас на відкуп як напівкримінальним, так і відверто кримінальним структурам, тільки щоб наповнювали бюджет і забезпечували «правильне» голосування. І невже Кучма думає, що українці забули, хто подав у 2003 році на затвердження Верховної Ради кандидатуру прем’єра Януковича?
Не менш цікаві сентенції Леоніда Даниловича, виголошені ним уже не від свого імені, а від імені української нації: «Мы, украинцы, еще недостаточно знаем свою историю, свои истоки. Из нас это столетиями вытравливалось – и при царе-батюшке, и при советской власти. Например, о том же украинском казачестве как о мощной государствообразующей силе мы начали говорить только после обретения независимости. До этого наши знания о Запорожской Сечи не шли дальше казацких шаровар и чубов-«оселедцев».
Та невже ж? Не буду цитувати професійних істориків, які в 1960-ті примудрялися друкувати цікаві популярні розвідки про козаччину. Не буду посилатися на Самвидав, читати який в останні десятиліття радянської влади вважав обов’язком честі кожен справжній інтелігент. Процитую краще одну суперофіційну книгу, що вийшла друком 1970 року: «У 1648 році спалахнула визвольна війна українського народу. Головною, рушійною силою у цій війні було селянство і козацтво, але активну участь у ній брали також міщани і духовенство, інші прошарки населення України, які зазнавали соціального, національного гноблення і релігійних утисків. Цементуючою силою цього руху було запорізьке козацтво… Народно-визвольна армія, очолювана Богданом Хмельницьким, розгромила армію польської шляхти, одну з наймогутніших на той час армій в Європі, визволила більшу частину України від загарбників». І далі: «Щоб зміцнити свою владу на Україні, царський уряд проводив жорстоку політику великодержавного гноблення, ліквідував навіть залишки автономії України, яка була передбачена Переяславською угодою. Особливе занепокоєння царизму викликала Запорізька Січ з її автономним статусом. Царський уряд не міг не розуміти, що Січ була могутнім центром антифеодального руху, одним з важливих осередків боротьби українського народу проти соціального і національного гніту».
Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ. Книга «Україна наша радянська».
І, нарешті, настанови Леоніда Даниловича українцям на майбутнє. Знов-таки, лише одна з них: «Нашу государственность невозможно строить на основе прошлого. Здесь нельзя использовать идеалистические или национальные конструкции прошлого. Невозможно строить украинское государство по примеру той же Запорожской Сечи или УНР, а тем более по эскизам лидеров ОУН или УПА».
Цікава річ: Сполучені Штати вже два з чималим гаком століття живуть «на основі минулого», тобто ухваленої 1787 року Конституції, яка – з 27-ма поправками – діє донині, причому перші 10 поправок («Біль про права») були ухвалені через два роки після самої Конституції. І нічого! А Британія взагалі не має писаної конституції; там основні «правила гри» за конституційної монархії встановлені у 1688-89 роках, тобто за розквіту Запорозької Січі. І теж нічого! Ну, а щодо «ідеалістичних конструкцій минулого»… 1795 року Іммануїл Кант опублікував трактат «До вічного миру», в якому стверджував, що Європа досягне процвітання тільки за умов узгодження національними державами з республіканською формою правління, де забезпечуються свобода та правова рівність усіх громадян, своїх інтересів, що матиме наслідком створення загальноєвропейського союзу. Альтернативу такому мирному співжиттю вільних держав Кант бачив тільки на «всезагальному цвинтарі людства» (і це за півтора століття до атомної бомби!). І лише одне речення з цього трактату: «Жодна держава не повинна по-насильницькому втручатися у політичний устрій та управління іншої держави». Написано наче сьогодні з усім відомого приводу, чи не так? Утім, Кант знав, про що пише: кілька років він прожив у Кенігсбергу під російською окупацією…
Ну, а зневага Леоніда Кучми до «ескізів лідерів ОУН чи УПА», як на мене, викликана не тільки кричущим незнанням другим президентом української та світової історії, а і його політичними вподобаннями. Ось лише кілька пунктів із програмних настанов, ухвалених ІІІ Великим збором українських націоналістів, який відбувся 21-25 серпня 1943 року.
«В українській державі влада вважатиме за найвищий свій обов’язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів в своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу. У лавах ОУН боряться українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів, за УССД – за національне й соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий соціяльний лад:
…За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибутках підприємства. Робітник отримуватиме таку зарплату, якої потрібно для забезпечення матеріяльних і духовних потреб цілої його сім’ї.
…За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці.
…За свободу профспілок. За знищення стахановщини, соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих.
…За вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства.
…За пошану до праці інтелігенції. За створення таких моральних основ праці, щоб інтелігент, будучи цілком спокійний про завтрашній день та про долю сім’ї, міг віддатися культурно-творчій праці, мав потрібні умовини для праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.
…За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок».
Ясна річ, такі програмові настанови несумісні з тим явищем, яке на самому початку 2000-х (а не в 2004-му, як помилково пише Вікіпедія) у текстах одразу кількох політичних аналітиків отримало назву «кучмізм». Ба більше: доти, доки, скажімо, бандерівські настанови щодо інтелігенції не будуть утілені в практику, Україна не зможе вийти на рівень передових держав світу. Доти, доки свобода профспілок не стане реальністю, праця в Україні не стане вільною. Доти, доки робітники не одержать частку прибутків підприємств, економіка в Україні буде кланово-олігархічною…
Утім, достатньо. Леонід Кучма, як випливає з його інтерв’ю, є людиною несамокритичною, амбітною і не надто освіченою, а це зводить до мінімуму цінність його розповідей про минуле, застережень щодо сьогодення і настанов на майбутнє. Головний урок, який тут можуть винести нинішні політики – як не треба поводитися ані на високому посту, ані на пенсії.
