Іловайськ зникає…
Що перемагає нашу пам'ять?
Почну з того, що я абсолютно спокійно ставлюся до моря, пляжів, відпусток, кави, театрів, концертів й інших радостей життя у час війни. Бо це життя, його не зупинити. Те, що Київ не справляє враження столиці держави, яка вже понад рік воює, – мене особливо ніколи не дратувало і не злило (за дуже рідкісними винятками). Я просто знаю, що є люди, які, випивши кави десь в центрі, їдуть на склад збирати аптечки для бійців, плести сітки, закуповувати тепловізори, волонтерити у госпіталі… Є ті, хто, запостивши десяток селфі з екзотичних островів, перераховують кошти на потреби військових. А є, звичайно, й ті, кого ця війна не цікавить і кому не болить. Але я намагаюся ніколи не узагальнювати і не судити людей, про яких я нічого не знаю. Веселяться, ну то мають на це право, очевидно. Але є речі, які стосуються всіх. І цей допис про них.
29 серпня підготувало для мене вкрай неприємне відкриття. У нас дуже коротка пам'ять. І дуже поганий зір: ми бачимо тільки те, що відбувається тут і зараз, а те, що на відстані – вже ні. 29 серпня – не просто день для України. У нашу історію ця дата увійшла як одна з найбільших трагедій цієї війни на Донбасі – розстріл українських військових і добровольців при виході з Іловайського котла. Учасники тих подій говорять, що загиблих – більше тисячі. Донедавна слідча комісія називала цифру загиблих бійців у три сотні, але нещодавно голова ТСК з розслідування Іловайської трагедії (з серпня по жовтень 2014 року) Андрій Сенченко заявив, що в Іловайському котлі загинуло до тисячі бійців. Півтисячі отримали поранення, а 158 осіб вважаються зниклими безвісти… Але і ці цифри – не остаточні. Тоді, в останні дні серпня, з Іловайська виходили і військові ЗСУ, і добровольці… І дуже багато з них не вийшли звідти живими…
Пам’ятаєте 29 серпня 2014 року, і тиждень, що передував цій даті? Мітинги під АП і перекривання доріг з вимогою відправити підмогу хлопцям в Іловайському котлі, молитви, постійне сидіння у новинах – щохвилинний моніторинг: ну, як там наші хлопці? А потім багато-багато радості, що вийшли, і одразу ж – німий жах від новин про те, скільки хлопців не вийшли з Іловайська і навіки залишилися у серпні 2014 року…
Я одразу все розпланувала так, щоб 29 серпня 2015 року не мати ніяких справ. Цей день для мене – день Пам’яті. Як я можу віддячити хлопцям, які віддали свої життя і за мене також? Купивши вранці соняхів і хризантем, разом з друзями поїхали на Михайлівську площу, де «Іловайське братство» - бійці, що пережили цей котел, родичі тих, хто не вийшов, батьки і близькі люди полонених і зниклих безвісти - організували панахиду. Там не було жодних партійних прапорів і політичних лозунгів – лише пам'ять, спогади і радість від зустрічі з тими, хто вижив.
Поки їхала містом подумки відзначила – жодних приспущених прапорів. Ніде – ні в центрі, ні в спальних районах. Прикро.
На площі якраз відкрили чергову частину Стіни Пам’яті, присвячену загиблим в Іловайському котлі. Я очікувала побачити там, якщо і не гори квітів, то однак значно більшого вияву шани. Квітів було зовсім мало.
Та й людей на площі було небагато. Переважно – бійці, які радісно обіймалися і потискали один одному руки – їм є що згадати, разом пережили такі страшні події. Чимало з них зараз продовжують воювати на сході, тож не змогли бути на цій зустрічі. Але хто зміг прийти – прийшли: і на візках, і з милицями, але дійшли, щоб віддати шану загиблим побратимам.
Були на площі і батьки, дружини, родичі загиблих і зниклих безвісти воїнів. Їх було небагато – не всі змогли приїхати в Київ, а дехто й досі, рік по тому, не може отямитися від горя і уникає спілкування. Впізнати їх можна було легко – по чорним хусткам, сукням, спідницям, сорочках, по портретах загиблих і зниклих хлопців у руках… Біля Стіни Пам’яті стояла зовсім старенька жінка, і, витираючи хустинкою сльози, тихо повторювала «Синку, мій синочку єдиний…». Іловайськ – це ще дуже жива рана, болюча.
Розпочалася панахида, а слідом за нею відбувся дуже сильний момент. Родичі і близькі загиблих бійців підняли над натовпом фотографії хлопців – так, наче вони у цю хвилину були серед нас на цій площі. Зазвучала «Пливе кача…». Плакали всі.
Але цю акцію пам’яті весь час заглушало… веселе дійство на Софійській площі. У цей день там фітнес-клуб «Банда» проводив свою рекламну акцію – з музикою і криками у мікрофон. Очевидно, таким чином прощалися з останніми вихідними літа… Дозвіл на веселу акцію фітнес-клуб отримав від КМДА, про річницю Іловайської трагедії його працівники нічого не знали… І це була дуже чітка така картинка, що ця війна стосується не всіх. Дехто про неї взагалі мало що знає, а у декого вона забрала рідних. Минув рік, а хтось ще досі не отримав жодної звістки від своїх близьких, не поховав загиблих. Комусь і досі дуже болить, а горе не має меж. І ці люди 29 серпня опинилися би практично наодинці зі своєю трагедію, якби не самі бійці і не волонтери.
У цей же день було ще кілька заходів, присвячених річниці Іловайської трагедії, організованих громадськими організаціями, церковними спільнотами і волонтерами. Зокрема, і в Українському домі. Там на одному поверсі проходив фестиваль морозива і розваг, а на іншому - вшанування пам’яті Героїв.
Увечері пощастило потрапити в кінотеатр «Кінопанорама» на виставу режисера Євгена Степаненка «Котел», поставлену за п’єсою Марії Старожицької. Всі історії, які читали зі сцени актори, – записані з розповідей бійців, які пережили Іловайський котел. Сильна вистава. («День» про неї писав у матеріалі «Вони вийшли з пекла…» за 21 серпня 2015 року). Напередодні, коли ми вирішили купити квитки, я хвилювалася, що їх вже немає. Але їх було повно. Зала виявилась заповненою не повністю. А вистава, до речі, вартує того, щоб зайняті всі місця, ще й в проході стояти. Вона – саме з таких. У момент, коли один з бійців у виставі сам виходить соняшниковими полями з оточення і починає у темряві наспівувати гімн України, зала встає і теж співає. Аж мурашки по шкірі.
По завершенню вистави – у глядачів мокрі очі. Присутніх просять залишитися і підтримати бійців батальйону «Донбас» і рідних тих з них, хто загинув, - їм якраз вручатимуть пам’ятну відзнаку. Лишається… менше третини зали, всі інші поспішають – вони вже наплакалися від мистецтва. А зустрічатися з реальністю – важко. У цей час на сцену виходять жінки у чорному, молода дівчина, яка не стримує ридань, старенький батько одного з загиблих бійців, підліток – син загиблого. Зала аплодує. Залишилися небагато людей, але це ті, кому не все одно. У цей час у холі кінотеатру розпочинається концерт, світломузика, якась тусня. Під грохот музики і співи, з будівлі просто у нічний Київ виходять батьки, дружини, діти, брати і сестри загиблих.
Після вистави хочеться пройтися містом. На душі тоскно. Біля Палацу Спорту вирує життя - десятки машин паркуються на тротуарах. Кілька разів зустрічаємо дівчат у «камуфляжних» сукнях – це нині тренд. Якраз починається бій Олександра Усика з Джонні Мюллером. Місто світиться, сміється, вирує, проводжаючи останню суботу серпня. Життя перемагає, але цього разу воно перемагає і пам'ять.
Прийшовши додому, я довго не можу заснути. За вікном хтось півгодини запускає салюти і феєрверки. А ти лежиш і думаєш про тих, хто виходив з оточення і не вийшов, свідками чиєї смерті були побратими, а то й тільки соняшники. Про тих, кого досі чекають вдома, для кого могилою стали донбаські степи. Думаєш про тих, хто не дочекався, втратив, кому болить. Думаєш, як їм ось так приїхати у Київ і побачити, що тут всім, власне, вже не боляче. От не болить і все. Що 29 серпня, через рік після страшної трагедії, кияни масово не вийшли на котрусь з наших площ, щоб разом вшанувати пам'ять, усипати цю площу квітами. А колись саме так і робили. Думала і про фейсбук-сторінку Петра Порошенко, де за 29 серпня є чотири дописи – про день авіації України й Ігоря Сікорського, про Основний Закон, про реформу децентралізації України і привітання Олександра Усика з черговою перемогою… Звичайна собі субота…
На Михайлівський площі «Іловайське братство» озвучило пропозицію до президента України Петра Порошенка зробити 29 серпня Днем Пам’яті всіх загиблих на цій війні бійців. Це дуже правильна ідея, бо з пам’яттю в нас, очевидно, проблеми.
Спочивайте з миром, хлопці...
