Iранський блеф Москви
«10.04—16.04.2015»
Із серпня 2013 року, коли президентом Ірану було обрано Хасана Рухані, який проголосив курс на досягнення компромісу зі світовою спільнотою за іранською ядерною програмою, світ із дня на день чекав добрих новин із Близького Сходу. А багато хто в Україні весь рік від початку російського вторгнення розраховував, що зняття санкцій з Ірану, насамперед на постачання вуглеводнів до Європи, остаточно обвалить світові ціни на нафту і газ, що послужило б іще одним, за їхніми уявленнями, мало не смертельним ударом по російській економіці. Відданий опівночі 26 березня 2015 року новим королем Саудівської Аравії Салманом бен-Абдель Азізом наказ про початок сухопутного вторгнення в охоплений громадянською війною Ємен, здавалося, поставив хрест на цих надіях, поклавши початок новому великомасштабному конфлікту в регіоні. Тим більш неочікуваною на цьому фоні прозвучала новина про досягнутий 2 квітня на переговорах у Лозанні довгоочікуваний компроміс, що відкрив перспективи поетапного зняття санкцій в обмін на відмову Ірану від програми розробки ядерної зброї. Проте дипломатичні і політичні ходи, здійснені за два тижні, що минули після сенсаційних новин із Лозанни, в Москві, Тегерані, Тель-Авіві і Вашингтоні поставили під питання реальність механізму реалізації угоди, оголивши всю глибину протиріч між усіма зацікавленими сторонами.
• Прес-конференція президента США Барака Обами в Рожевому саду Білого дому вже через кілька хвилин після закінчення переговорів у Швейцарії була його хвилиною слави, рідкісною перемогою в черзі зовнішньополітичних невдач, що переслідували президента США упродовж двох термінів його повноважень. Несподівано тепла зустріч на саміті двох Америк у Панамі з президентом Венесуели Ніколасом Мадурою й історичне рукостискання між Обамою й лідером Куби Раулем Кастро, що послідували за цим, стали вінцем політичної кар’єри президента-миротворця, щедрою розплатою за отриману після обрання на перший термін авансом Нобелівську премію миру. Втім, поки Барак Обама тиснув руки в Панамі, в самому Вашингтоні знаки оклику з приводу Лозанських угод змінили знаки питання. — Одночасно і Конгрес, і Сенат США, де республіканці і значна частина демократів уже давно об’єдналися в критиці зовнішньої політики Білого Дому, за рекордно швидкі терміни проголосували закон, що віддав ядерне досьє Ірану під контроль профільних комітетів обох палат американського парламенту. Неминучим наслідком цього рішення стане посилення американської позиції в процесі підготовки всеосяжної угоди про остаточне рішення іранської ядерної програми, яке все ще планується підписати 30 червня.
• Втім, перші погані новини вже через кілька годин після прес-конференції в Рожевому саду повалились на Барака Обаму з Москви. Не встигли змовкнути захоплені овації, як Москва завдала у відповідь удару, заявивши про необхідність негайного і безумовного зняття санкцій, — не чекаючи вироблення механізму контролю і реальних кроків керівництва Ірану щодо згортання військової ядерної програми. Ця вимога негайно була підхоплена в Тегерані, який озвучив ільфівську формулу: «Вранці зняття санкцій — увечері відмова від ядерної зброї». Вже через кілька днів Москва підтвердила серйозність своїх намірів, оголосивши про плани вже 2015 року розпочати постачання до Ірану зенітно-ракетних комплексів C-300, тим самим, за задумом Кремля, вбиваючи останній цвях у перспективу запланованого на 30 червня підписання всеосяжного договору.
• Проте, виклавши стару надійну карту постачання C-300 Ірану на стіл, Кремль опинився без козирів, і тепер йому залишається лише чекати, чи вдасться його іранський блеф. До того ж цей хід Москви було легко передбачити, оскільки Володимир Путін вже неодноразово вдавався до такого засобу тиску, і не лише у вирішенні іранської проблеми. Ще 2000 року, ледь затвердившись у президентському кріслі, Путін приголомшив Вашингтон відмовою від обіцянки, даної 1995 року, про припинення постачання зброї до Ірану. З того часу і постачання озброєння, і питання про будівництво атомної електростанції в Бушері неодноразово використовувалися президентом Росії для тиску на керівництво США. 2010 року, під час короткої медведєвської перезмінки, Росія рішенням Ради безпеки ООН була змушена приєднатися до міжнародних санкцій і відмовитися від виконання контракту на постачання п’яти дивізіонів комплексів С-300 ПМУ-1, що обійшлося їй у багатомільярдну неустойку. Сьогодні настала мить реваншу, і перспектива відкриття ринку Ірану здається Москві гідною компенсацією за величезні фінансові втрати внаслідок міжнародних санкцій вже проти Росії і загальносвітової тенденції падіння цін на вуглеводні. Важливою для Путіна є також можливість просто насолити Вашингтону, змусивши його і далі розриватися між десятками локальних проблем по всій земній кулі, перешкодивши йому в подальшому підсилювати свою участь у розв’язанні української кризи. Формат Нормандської четвірки, без участі Вашингтона, максимально комфортний для Москви, вона і далі докладатиме всіх зусиль, аби Україна залишалася предметом турбот виключно Берліна і Парижа.
• Біда Москви у тому, що успіх або невдача іранської гри Кремля вже не в її владі. Всередині — зовнішньополітичні проблеми Ірану, всупереч посиленню його дипломатичної риторики, змушують Тегеран у найближчі місяці досягти компромісу із Заходом. А позиції Москви, що слабшають з кожним днем на міжнародній арені, і недобра пам’ять Ірану про два десятиліття візантійської політики Росії в Середній Азії, убережуть Тегеран від повторення старих помилок. — Вкотре перетворити себе на розмінну монету зовнішньої політики Кремля Іран вже не дозволить.
• Падіння цін на вуглеводні хворобливо позначилося на економіці Ірану, яка і без того балансувала на самому краю прірви під тиском міжнародних санкцій. Не менш важким тягарем для Ірану стала підтримка його зовнішньої політики. — Союзники Ірану в Сирії, Секторі Газа, Лівані, Бахрейні, Ємені ще в середині зими були попереджені про згортання програм фінансування. І те, що з початком воєнної кампанії Саудівської Аравії і її союзників в Ємені проти проіранських хуситів, Іран обмежився виключно дипломатичною підтримкою, а відправлені до зони конфлікту два іранські судна були зайняті виключно евакуацією іранських громадян, є яскравим тому свідченням. Більше того, збройні сили Ірану все глибше занурюються у сусідньому Іраку, де у військовій кампанії проти ISIS Корпус вартових ісламської революції виступає як учасник крихкої міжнародної коаліції на чолі якої стоїть Вашингтон. Конфлікт цей далекий від завершення і надалі вимагатиме від Тегерана все більше людських і матеріальних ресурсів.
• Що стосується головного кремлівського страховиська — горезвісних C-300, як показує сирійський досвід, ці зенітно-ракетні комплекси анітрохи не заважають ізраїльським ВПС продовжувати завдавати ефективних ударів по ключових об’єктах інфраструктури. Гостра реакція Тель-Авіва на плани Москви швидше ще один інструмент дипломатичної гри — ще один засіб тиску на Вашингтон на тлі охолоджування (за ініціативою Барака Обами) стосунків між двома країнами. Інформаційне вкидання ізраїльським журналістом Аміром Раппопортом про нібито наміри Ізраїлю розпочати постачання високоточної зброї до України та Грузії у відповідь на початок поставок російських С-300 до Ірану, не більше ніж журналістська качка, яка утім неабияк полоскотала нерви кремлівських стратегів.
• Посилення позицій Вашингтона і Тегерана відразу після досягнення угоди в Лозанні — не більше, ніж спроба зайняти максимально вигідну для себе позицію в майбутній копіткій роботі зі складання остаточного тексту договору, стартові позиції для продовження торгу, в якому всупереч практиці останніх двох десятиліть вже передбачена гра Кремля вправно використовується керівництвом Ірану в його зовнішньополітичних торгах із Заходом. Участь Ірану в коаліції проти ISIS, угода з Туреччиною про постачання через її територію іранського газу до Європи свідчать про те, що курс на зближення з цивілізованим світом є частиною довгострокової зовнішньополітичної стратегії Тегерана. І плани Росії, подібно до Сирії, і у випадку з Іраном максимально затягнути розв’язання ще одного міжнародного вузла протиріч, неминуче приречені на провал.
