Iсторію пишуть не суди
«27.11–03.12.2020»
Протягом останніх кількох років у пам’ятні дні на відміну від багатьох своїх друзів припинив писати чергові тексти про Майдан. Не тому, що почав забувати — ми все так же двічі на рік, як тієї зими, збираємося в «Шато», от тільки цього листопада через Степанова, хай йому грець, з його недо»карантином вихідного дня», пропустили. Не через розчарування або переоцінки — їх немає. Швидше через роздратування від чергових казенних і пафосних фраз, якими переповнені в листопаді й лютому стрічки соціальних мереж і телеефіри. Одні перетворюють Революцію Гідності на лубок (від цього нудно, але це нормально, таке з усіма масштабними історичними подіями трапляється), для інших відсилання до неї — лише привід, засіб для нападок на окремих політиків або тих чи інших політичних сил. Ну, а ще, це вже особисте, якось потрапив на захід, де інші учасники, крім мене (я це знав напевно), за три місяці побували на Майдані в найкращому випадку кілька разів у вихідні дні, але розповідали так, ніби це вони під кожним деревом, кожним ліхтарем на Інститутській вмирали. Ось після цього хору непричетних я й вирішив було якийсь час помовчати. Поки у вівторок 1 грудня випадково — судячи з того, що зателефонували в останній момент, хтось відмовився, — опинився на одному телеефірі.
Приводів для ефіру було два. По-перше, багато хто, не лише автори телепередачі, помилково називають перший мільйон, що вийшов 1 грудня 2013 року на вулиці Києва, на відміну від попередніх півтора тижня євромайдану, початком Революції гідності. Помилково, тому що Революція почалася за день до цього. На Хрещатику «беркути» охороняли скелети ковзанки та ялинки, кияни, спльовуючи у їхній бік, ошелешено дивилися на залитий кров’ю кілометр плитки — від Майдану до самої Бессарабки... Останні кілька місяців, поки йшли місцеві вибори, мені з цього дня згадувалися припарковані на Городецького новісінькі муніципальні автобуси, які київський гауляйтер, «досвідчений господарник» Попов (нагадаю, обраним киянами мером він ніколи не був) за командою з Банкової надав для транспортування містом звезених з усієї країни катів... І от тепер цей мерзотник вийшов у другий тур виборів мера залитого за його участі кров’ю міста... Але тоді, 2013-го, Революція почалася 30 жовтня під подзвін Михайлівського монастиря, де сховалося багато постраждалих, під стінами якого зібралися перші тисячі мотивованих «беркутом» киян... Хоча з боку, особливо тим, хто не брав у цьому безпосередньої участі, мільйон здався виднішим... Ну, й другий привід, що, власне, й став основною темою розмови, — це спроби переписати пам’ять про Революцію Гідності, — чи це спеціально підігнана у відомстві Венедиктової до чергової річниці початку євромайдану липова справу проти Музею Революції гідності, чи це кримінальна справа — за позовом ексзаступника генпрокурора часів Януковича Рената Кузьміна про нібито скоєний у лютому 2014 року «держпереворот».
Якби творці телепередачі насправді прагнули розібратися в питанні, вони обмежилися б запрошеними експертами. Але, судячи з того, що основними спікерами були не просто політики, а представники максимально наскільки тільки можливо антагоністичних «Свободи» і «ОПЗЖ», основний розрахунок був на банальний скандал. Утім, задля справедливості зазначу, що так само переважно в дусі лайки розвивалося обговорення цієї теми останнім часом у ЗМІ та соціальних мережах. А я, спершу читаючи, а у вівторок дивлячись на цю з обох боків маніпулятивну «дискусію», згадував, як у СРСР спеціальний відділ на вулиці Орджонікідзе, тепер Банковій, розповідав історикам, що їм писати у їхніх книжках і статтях. — Конфлікт інтерпретацій історичного минулого, вільне обговорення у ЗМІ, хоч би наскільки діаметрально протилежними, і часом ні на чому не базованими були ці версії, це нормально. Порівняно з СРСР, навіть у таких диких формах, як це відбувається у нас. Чимала частина українців і без путінської пропаганди критично ставилася і продовжує ставитися до Революції Гідності. За те, щоб вони могли вільно висловлювати це свою думку, серед іншого, теж стояв наш Майдан.
Звичайно, залишається проблема, як і з якими цілями цією чималою частиною громадян нашої країни маніпулюють політики України та Росії. Як день за днем вони надувають в інформаційному просторі свою мильну бульбашку брехні. Що ж, якщо в цей самий час поки ще президент Трамп без кінця говорить, що він виграв президентські вибори 2020 року, а президент Угорщини Орбан, наприклад, називає Сороса «другим Гітлером», що може завадити Жванії чи Кузьміну слідом за російською пропагандою говорити, що в лютому 2014 року в Україні відбувся «державний переворот». Зрештою, що той євромайдан, не так давно вся наша власна країна цілих 70 років прожила в такій віртуальній реальності. І точно таку ж «уявлену» історичну пам’ять за допомогою вже навіть не звичних інструментів пропаганди, а закріпивши цю брехню про минуле в законах, просто зараз конструюють у сусідній Росії. От тільки тут як історик я засмучу панів Портнових, Кузьміних, Путіних. — Ніякими рішеннями судів, будь вони хоч тричі Печерськими, Київськими окружними й навіть Конституційними, нарешті, ніякими законами, хоч би які єгипетські кари вони передбачали за їхнє порушення, ще не вдавалося переписати історію. Правда, як і вода, навіть через камінь завжди собі дорогу знайде.
Як мені здається, інформаційна війна, яку сім років ведуть в Україні проти цінностей, проти пам’яті Революції Гідності, здебільшого має ефект протилежний задуманому. Вона не дає нам, тим, хто не зі словника знає слово «гідність», хто три місяці мерз на Майдані, хто навесні взяв у руки зброю й пішов захищати свою країну або віддавав їм останнє, забути, що нас тоді об’єднало. Своїми постійними атаками на те, що нам дорого, Портнови з Кузьміними у загальній атмосфері розчарування не дають в нас згаснути вогню. А отже, хоч як це парадоксально, вони своїми власними руками готують нову (яка вона там буде за рахунком, четверта?) Революцію. Так, а що «переворот», був чи не був? З безлічі аргументів contra наведу тут лише один. Хоч як це парадоксально звучить, наші сьогоднішні проблеми через те, що й ця, на нашій пам’яті вже третя, українська революція залишилася незавершеною, що в Україні так і не стався переворот. — Дві голови, що залишилися від дракона, Законодавча й Судова, відбулися лише легким переляком, і ось такими «справами» за це нам по-своєму мстяться... Тож, пам’ятаю про незрубані поки голови, з Кузьміними та Портновими чи без, наступного року чи через кілька, в Україні обов’язково буде новий Майдан. Хоч би що там хтось переписував або в суді вирішував.
