«Істинне православ’я» по-московському
У передноворічну декаду українські мас-медіа зі зрозумілих причин були зациклені передусім на внутрішній проблематиці – бюджет-2015, закон про розширення повноважень РНБО, «припинення вогню» у вигляді атак бонд бойовиків і терактів на сході країни, нові оборудки олігархів… Що ж стосується справ закордонних, то там теж вистачало гучних подій. На цьому тлі якось загубилося розлоге інтерв’ю не першого, але далеко не останнього персонажа у Московському патріархаті – голови синодального відділу із взаємовідносин церкви і суспільства протоієрея Всеволода Чаплина Інтернет-виданню «БизнесОнлайн». http://www.business-gazeta.ru/article/122025/ А даремно. Адже воно стосується – в силу специфіки діяльності РПЦ у світі, в тому числі і в Україні – далеко не тільки внутрішніх справ Росії. Ба більше: це інтерв’ю, оприлюднене під винесеними як заголовок словами Чаплина «Остановили гитлеровский проект, остановим и американский!», є свого роду ескізом програми діяльності РПЦ спільно з «кремлівськими чекістами» з установлення «нового порядку» в самій Росії та навколо неї.
При цьому йдеться зовсім не про обслуговування геополітичних амбіцій та внутрішньополітичних забаганок Володимира Путіна: Чаплин жодного разу не називає прізвище «Путін», а коли його прямо запитують про роль чинного глави Російської держави у грандіозних проектах усесвітньої перебудови, розгорнутих речником Московського патріархату, той прямо відповідає: «Я не знаю». І далі згадує тільки про те, що існують абстрактні «президент и лидирующая, думающая часть нашего государственного руководства». Тож схоже, мова йде вже про постпутінський період Росії. І якщо хтось думає, що відхід з політичної арени Володимира Володимировича автоматично приведе до торжества в РФ ліберальної демократії, той глибоко помиляється.
Утім перейдімо до конкретних положень цього ескізу програми дій РПЦ.
Говорячи про роль Московського патріархату, Чаплин зазначає, що «это роль силы, которая объединяет большинство народа России, и это сила, которая устанавливает ценности… Сама культура, сам исторический образ России сформированы православием – вот такие мы, вот такие у нас исторические, культурные, если хотите, политические и экономические интуиции». А разом із тим у РФ вистачає і внутрішніх ворогів на релігійному фронті – «есть и псевдохристианские секты, и неоязычники, которые по большому счету действуют под руководством внешних для России центров, и их деятельность направлена на силовое изменение общественного уклада». Ворогами по суті справи є й ті, хто визнає рівність усіх релігій, ба, рівність різних відгалужень християнства та позаконфесійність школи: «Не должны православные родители сегодня соглашаться на то, чтобы им преподавался курс, который отстраненно говорит обо всех религиях. И уж тем более не должны православные родители отдавать своих детей на курс светской этики, который является, по сути, курсом безрелигиозных этических правил».
Єдині, хто може мати якусь вагу в Росії, за Чаплиним, це послідовники пророка Магомета. Але і вони – це такий собі «другий ґатунок» у сенсі конфесійно-політичному: «У нас огромное количество мусульман, и в значительной степени они вместе с русским народом сформировали Россию. Но вектор развития у нее все-таки свой, и это вектор не западный и не определяемый теми силами, которые находятся к востоку и к югу от нашей страны. У нее свой вектор, связанный с православием». При цьому речник РПЦ ігнорує той банальний факт, що православ’я – це віросповідання більшості українців, білорусів («західний» вектор), болгар, сербів, греків та представників інших балканських народів («південно-західний» вектор), грузинів («південний» вектор), ба, що Вселенський патріархат – це теж щодо Москви «південний вектор». Але на них усіх зважати не слід, бо ж істинне православ’я – у Москві. І там не тільки істинне православ’я, а й узагалі – істинний центр цивілізації: «Очень часто русские люди понимают, что Россия – это центр и, может быть, единственный центр мира, который имеет больше оснований быть таким центром, чем любая из европейских столиц и Соединенные Штаты… Идея «Москва – Третий Рим» преподавалась в семинарии даже Сталину. У российского человека есть какое-то понимание того, что ключ к мировому развитию, к судьбам человечества находится именно здесь. Не случайно мы часто ценой собственной жизни, ценой очень серьезного физического ослабления государства останавливали все глобальные проекты, которые не были согласны с нашей совестью, с нашим видением истории и, я бы сказал, с Божией правдой. Это наполеоновский проект, это гитлеровский проект. Остановим и американский проект!.. Такая у нас судьба, потому что мы Третий Рим, мистический Третий Рим. И нам сегодня противостоит новый Вавилон».
Про наполеонівський проект розвитку Європи дискутувати з Чапиним і Ко не має сенсу; так само не має сенсу і дискутувати з ними про те, хто, як і коли насправді зупинив Гітлера. Увагу варто звернути на інше. «Наше видение истории» = «Божия правда». Тож Москва, виявляється, не тільки осідок патріарха РПЦ, а й земна Божественна резиденція…
Ну, а далі йдуть інвективи проти сучасної західної цивілізації як «цивілізації лихварства», майже дослівно переказані за сюжетами «Майн Кампф», тільки без прямих інвектив на адресу «неарійської», пробачте, «нехристиянської» групи людей, що намагається «подстроить под себя, под свои правила, под свои мерки, под свой стиль жизни население сначала западных стран, а потом и остальных». Бо ж усі лиха – від банківського проценту. Чаплин прямо зазначає: «Христианская цивилизация начала разрушаться ровно тогда, когда был релегитимирован банковский процент, когда началось ростовщичество», тобто з появою капіталізму. «И наоборот, всегда, когда христианская цивилизация развивалась самостоятельно, свободно, полноценно, ростовщичество исчезало. Вот к этому спору нужно вернуться. Когда христиане сделали для себя допустимым ростовщичество, они сами отказались от права жить по своей вере». Виходить, що найкращими часами для християн були раннє Середньовіччя та роки гітлерівського і сталінського варіантів націонал-соціалізму… Що у зв’язку з цим впадає в око: на відміну від Путіна, Сталін згаданий в інтерв’ю двічі, обидва рази – в позитивному сенсі, Хрущов – один раз, ясна річ, у негативному…
Але повернімося до боротьби з «лихварською цивілізацією». Вихід Чаплин бачить у тому, щоб створити «православний банкінг» без банківського відсотку. А за зразок він пропонує взяти «ісламський банкінг», побудований, як відомо, за законами шаріату: «У мусульман это получается. Вполне можно вкладывать средства так, чтобы они приносили доход, вполне можно сделать так, чтобы – через вложение в драгметаллы – деньги, накопления людей сохранялись бы в условиях инфляции… Вполне возможно взаимодействие между сторонниками христианского и исламского банкинга, вполне возможно, что вообще люди, которые не приемлют ростовщичества, объединятся и смогут изменить вектор развития». Знов-таки, як бачимо, головне – це дошкулити «американському проекту» і неназваній прямо групі бізнесменів «нехристиянського світобачення».
При цьому «ісламський банкінг» тільки на перший погляд позбавлений лихварства. Бо ж коли мусульманин бере кредит за схемою «мурабаха» під купівлю та наступний продаж певного товару, то до повернення обумовленої в угоді суми власником товару є банк, який фактично купує товар за однією ціною, а продає за іншою, більшою (при цьому частина прибутку залишає собі продавець). Що це, як не ледь замаскований відсоток? Чи, скажімо, начебто благодійна допомога малому бізнесу «кардуль хасана», коли клієнт за традицією «добровільно» віддячує кредиторові винагородою («хиба»). Що ж, «добровільна» виплата відсотків – це зовсім інша справа, чи не так?
А щоб читач міг остаточно сам розставити крапки над «і» щодо того, який устрій суспільства й держави вважає ідеальним Всеволод Чаплин, ще одна цитата: «…Нет никакого греха, если священнику что-то дарят, к примеру, красивое облачение для богослужений, или обустраивают ему дом, или дарят ему какую-то одежду. В этом я не вижу ничего плохого. Вот я практически ничего не покупаю – мне все дарят… Это проявление уважения и любви к священнику. После службы в храме священнику постоянно что-то дарят».
Нема сумніву, що соціально-економічне життя, побудоване на «добровільно-примусових» схемах такого штибу вельми імпонує отцю Чаплину і Ко. Тим більше, якщо ці «подарунки» нестимуть не тільки росіяни, й інші народи. Та чи захочуть вони знову стати перегноєм для втілення ідеї «Третього Риму»?
