Iзраїльський фронт Гібридної війни
«17-23.01.2020»
Коли минулого тижня засновник ізраїльської The Times of Israel журналіст Девід Хоровіц прилетів до Києва, щоб на хвилі звинувачень України у зростанні антисемітських настроїв узяти інтерв’ю у Президента України Володимира Зеленського, за його словами, насамперед він відвідав київські синагоги. Яким же було його здивування, коли він не виявив там звичних в інших європейських країнах заходів безпеки. «Я зустрів там кілька молодих місцевих євреїв і запитав їх: де охоронці? І вони сказали мені: тут немає антисемітизму».
Мені дуже шкода, що у Девіда Хоровіца не вистачило часу відвідати будівлю посольства Ізраїлю в Києві. На контрасті, величезні бетонні надовбні, що десятиліттями майже наглухо перегороджують біля посольства Ізраїлю тротуар бульвару Лесі Українки навіть для пішоходів, є чудовою ілюстрацією, як ізраїльські політики уявляють собі рівень антисемітизму в Україні, а, на відміну від синагог у всьому світі, позбавлені подібного захисту київські синагоги — реальний стан справ.
Проте інтерв’ю українського Президента провідній англомовній газеті Ізраїлю (це означає, що в масі її читають євреї всього світу) і без цього стало непоганою відповіддю в інформаційній війні, що то розгораючись, то затухаючи, вже багато років ведеться проти України у світових ЗМІ. — Президент-єврей у нібито антисемітській країні?! Ой, облиште. (Зауважу, якби питання про національну приналежність Президента України спеціально не порушувалося в цьому інтерв’ю, і я б цього питання не торкнувся. Поза контекстом інформаційної гібридної війни, а яке це має значення. Жодного.) — Проте ця відповідь, що волає до тверезого розуму, ризикує потонути в інформаційній хвилі довкола V Усесвітнього форуму пам’яті жертв Голокосту «Зберігаймо пам’ять про Голокост, боремося з антисемітизмом», який відбудеться 23 січня в меморіальному комплексі Яд Вашем у Єрусалимі під патронатом президента Ізраїлю Реувена Рівліна. Тут зберуться лідери держав та урядів 45 країн, і першим з іноземних гостей виступить президент Росії Володимир Путін.
Незважаючи на високий рівень міжнародного представництва на цьому форумі, новина про участь у ньому Президента України викликала неоднозначну реакцію з боку українців. Частина критиків вважає, що якщо українському Президентові організаторами форуму відведена лише роль глядача, тоді як російський президент виступатиме, Володимир Зеленський був зобов’язаний наслідувати приклад свого польського колеги й відхилити запрошення. Як мені здається, це запрошення необхідно було прийняти саме через факт виступу, а ще важливіше, у світлі змісту виступу Путіна.
Якщо головною наступальною зброєю СРСР була комуністична ідеологія — як виявилося, зброя ураження не менш масового, ніж ядерна, що не раз знищувала або ставила на межу загибелі не лише невеликі держави, а й цілі імперії. Для путінської Росії її (нерівноцінною, але єдиною) заміною став культ «Великої Перемоги», на відміну від «русского мира» і православ’я, хоча б деякою мірою придатний для використання не лише всередині країни й не лише у порівняно невеликих групах російськомовного населення за її межами, а й на міжнародному рівні. Його головна мета навіть не стільки виправдати російську агресію або звернутися до відчуття провини перед жертвами «Росії» в ім’я «Перемоги», скільки, навпаки, агресивно бити по незалікованих досі ранах Другої світової війни, будити до життя, здавалося б, давно забуті національні й міжнародні конфлікти.
У цьому сенсі тема Голокосту стала для Володимира Путіна зручною зброєю в інформаційній війні як проти України, так і проти Польщі або країн балтії. І нехай вас не вводять в оману звернення Путіна до подій 30—40-х років, як і з будь-якою пропагандою, вольне поводження з минулим тут лише засіб для маніпуляції сьогоденням. Так, перекладаючи у своїх виступах провину за початок Другої світової війни на країни Заходу — те, що вони були готові швидше домовитися з Гітлером, ніж укласти проти нього союз зі Сталіним, розігруючи в контексті участі частини українських націоналістів у знищенні єврейського населення під час Другої світової інформаційну карту нібито торжествуючого в Україні неонацизму, виправдовуючи Пакт Молотова—Ріббентропа, російський президент має на меті лише виправдати в очах Заходу свою власну зовнішню політику. Якщо Путін говорить, що Сталін був змушений — все одно в якій з його інтерпретацій: Заходом, бажанням захиститися від Гітлера або самою Польщею — напасти на Польщу, він говорить не про Сталіна, він має на увазі агресивну політику Путіна.
З цим, як і з будь-яким професійним маніпулятором, марно сперечатися з фактами в руках, спираючись на логіку. Отже, якби Зеленський, і навіть Порошенко, отримав у Єрусалимі трибуну з публічної суперечки з Путіним на траурному пам’ятному заході, не вийшло б нічого доброго. Але нехай Путін з трибуни розповість про нацистську Україну, коли в пам’ятних заходах тут же бере участь Президент України — єврей. З російським телеглядачем це явно б пройшло, але для тих людей, які будуть представлені в залі, — для лідерів 45 країн світу, одного цього контраргументу вистачить. Не сумніваюся, що вже однією своєю згодою на участь український Президент змусив спічрайтерів Путіна внести правки в текст його виступу. Ослабити удар противника — це вже чимало в контексті інформаційної війни.
* * *
І ще про один можливий аспект майбутнього візиту українського Президента до Ізраїлю. Цілком природно передбачити, що, опинившись одночасно в Єрусалимі, український і російський президенти використають цю можливість для хоча б короткострокових переговорів. Цієї середи на запитання російських журналістів помічник Путіна Юрій Ушаков відповів, що дуже напружений графік візиту російського президента не залишає часу для подібних переговорів, хіба що перекинутися парою слів що називається «на ногах». Володимир Зеленський у Давосі, навпаки, заявив, що така зустріч можлива: «Про ймовірність цієї зустрічі — можливо, оскільки є питання про обмін полоненими, питання українців, кримських татар на території Росії. Буде можливість, обговоримо це». Отже, обмін.
Коли не так давно Володимир Зеленський обміняв у Путіна українських заручників серед інших і на свідка у справі MH17 Володимира Цемаха, навіть найледачіший із співчуваючих Банковій спікер написав розлогий текст про ізраїльського капрала Гілада Шаліта, якого 2011 року обміняли на тисячу засуджених і ув’язнених у ізраїльських в’язницях палестинців, серед яких було кілька сотень терористів і просто вбивць. Напередодні візиту російського президента Володимира Путіна до Ізраїлю для участі у Всесвітньому форумі пам’яті жертв Голокосту ізраїльська преса розповіла зовсім іншу, набагато актуальнішу історію, в якій фігурує ізраїльський заручник і держава-терорист.
Отже, як повідомляє ізраїльська преса (частково на це натякає й «Твіттер» ізраїльського прем’єра), Росія дала згоду звільнити Нааму Іссахар, засуджену Хімкінським судом на сім з половиною років позбавлення волі за «контрабанду» 9 грамів гашишу. Уся «контрабанда» полягала в тому, що 25-річна ізраїльтянка дорогою з Індії додому вирішила зробити пересадку в московському аеропорту Шереметьєво. — Багаж, у якому знайшли наркотик, у російському аеропорту лише автоматично перевантажувався з літака на літак (хто літав транзитом, той знає — доступу до багажу у пасажира при цьому немає), і, по ідеї, що робить звинувачення в «контрабанді» абсурдними, навіть не пересікав митний кордон РФ. Це не кажучи вже про те, що, як в Індії, звідки летіла Наама, так і в Ізраїлі, куди вона летіла, декриміналізовано вживання легких наркотиків, що виробляються з конопель. Але в цей самий час, на її біду, Росія шукала важелі тиску, щоб перешкодити Ізраїлю видати США російського хакера Олексія Буркова. «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать», — гадаю, замість закону, суддя Хімкінського суду під час розгляду справи якраз перечитував надісланий йому з Луб’янки том байок Крилова.
Що у випадку з арештом Наами Іссахар мав місце акт державного тероризму — захват заручника, тоді було зрозуміло всім. І провести на таких умовах обмін не з бандою злочинців і не з терористичною організацією, а з державою-терористом керівництво Ізраїлю дозволити собі не могло. Як мінімум щоб не заохочувати Росію використовувати у двосторонніх відносинах цей інструмент надалі. Отже, Олексій Бурков відправився, як кажуть юристи, десь на 80 років до в’язниці США (якщо, звичайно, не поділиться з ФБР якою-небудь цінною інформацією про спецоперації російських хакерів на території США). Ну, а Росія, хоч вовни жмут, в обмін на захоплену ізраїльтянку виторгувала у Нетаньяху будівлі Олександрівського подвір’я в Єрусалимі, що до 1923 року належали Імператорському православному палестинському товариству, яке розігнали 1923 року більшовики. Щоправда незабаром, 1925 року, ця організація знову відродилася, але тепер уже замість імператорської сім’ї під заступництвом попередника КГБ/ФСБ ОГПУ, перетворившись на легальне прикриття для спецоперацій СРСР на Близькому Сході. Ну що ж, після стількох провалів у Європі можна привітати російські спецслужби з нарешті вдалою спецоперацією з придбання престижного майна у Святій землі.
Ця історія цікава передусім у контексті українсько-російських обмінів, оскільки демонструє, що в міждержавних відносинах має значення, як і на кого міняти. Громадянка Ізраїлю провела кілька зайвих місяців у російській колонії, Росія отримала в історичній частині Єрусалиму безцінну нерухомість, нарешті, як стало відомо увечері в середу, Путіну влаштують ціле шоу за участю матері Наами Іссахар, патріарха Єрусалимського Феофіла III та ізраїльського прем’єра Біньяміна Нетаньяху, на якому лідерові держави-терориста дадуть погратися в «гуманізм». Але злочинець, а також, можливо, важливий свідок, якого Кремль за будь-яку ціну сподівався вирвати у американців, вирушив до Штатів. Як мав відправитися до Гааги Володимир Цемах.
