Хома Брут і шматочок щастя
Українська чартівня: хіт-парад химерних подій
Щойно втомлена Україна хоча б на хвильку засинає, прокидаються демони. У такому режимі сили добра і правопорядку співіснують уже не перший тиждень, і навіть у «круглих столах» недовірливі громадяни підозрюють не так спроби порозумітися та знайти вихід із ситуації, як збіговисько для проведення ритуалу виклику нечистого…
П’яте місце тижневого чарту сьогодні дістається лідеру Комуністичної партії Петрові Симоненку, який знову продемонстрував диявольську гнучкість комуністичного сприйняття дійсності. Якщо до демонстративного полум’яного кохання полум’яного борця з буржуями та самих буржуїв усі звикли ще з 2004 року, то знищення пам’ятника Леніну на Бесарабці відкрило Петру Миколайовичу нові обрії морального розвитку.
«Ми не вимагатимемо покарання для тих, кого вже Бог покарав. А Бог уже покарав тих, хто здійснив цей акт вандалізму, позбавивши їх розуму… А тим, хто зносив пам’ятник, я би порадив почитати Леніна. Твори Володимира Ілліча – другі в світі за накладом після Біблії. Їх друкують тому, що Ленін іще сто років тому дав відповіді на всі питання», – поділився сенсаційним відкриттям Симоненко.
Правду кажуть, що поки Ленін із постамента об землю не гримне, комуняка не перехреститься. Але грюкнуло, схоже, тим Леніним самого Петра Миколайовича, якщо він навіть у 2013 році вважає, що десь у світі досі видаються повні зібрання компартійної макулатури. Сучасному читачу, якщо вже дуже захочеться якоїсь чортівні, цілком вистачає фентезійних творів Толкіна та Джоан Роулінг – і читає ці книжки нинішній світ так, як жодному Леніну й не снилося. Але порада почитати Леніна в пошуках відповідей на питання якраз цілком слушна: може, хоч у свого пророка Петро Миколайович дізнається, чому знесення кам’яних ідолів сам Ілліч вважав штукою мудрою й потрібною.
На четверте місце в революційному безладі видряпався нардеп Микола Катеринчук, який теж розцінив скинення Леніна як персональний таємний знак. Микола Дмитрович, на відміну від Петра Миколайовича, твори Ілліча таки явно читав, а відтак, побачивши, що влада буквально валяється під ногами, відчув слушну нагоду одразу й узяти її до власних рук. Утім, похапцем оголосивши себе «комендантом революційного Києва», спритний «європеєць» не врахував одного: що не для того Майдан зібрався на боротьбу з одними вождями, аби тут же вручити омріяні «ключі від міста» іншому. Відтак ключики, якими Микола Дмитрович іще нещодавно так хизувався на своїх банерах та білбордах, якщо до чогось і підійдуть, то хіба що до дверей комірки зі старим мотлохом у майстерні тата Карла. І то – без жодних потойбічних бонусів.
Третє місце цього разу виборюють одразу троє претендентів, що прийшли в сувору годину ділитися з Віктором Януковичем власним досвідом стосунків із розгніваним народом, – Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко. Не знаємо, кому саме з організаторів зустрічі чотирьох президентів спало на думку, що ось ця весела компанія і є уособленням моральності, авторитетності та відповідальності за долю країни, але що вже поробиш, якщо за 22 роки Незалежності ніхто пристойніший президентський мандат не отримував.
Звичайно, користь від таких порадників теж є: принаймні, жоден із них напевне не наважиться порекомендувати Януковичу звалити все на «папередників», як це полюбляють сам Віктор Федорович та Микола Янович. Але в іншому навіть справді розумні поради з вуст персонажів, кожен із яких давно заслужив від виборців побажання висіти на Йолці разом зі своїм озвірілим наступником, звучатимуть щонайменше дивно.
Отже, любі друзі, маємо те, що маємо, спробуємо продертися між краплинками…
Друге місце нинішнього тижня підкорилося чорним силам, які вирішили розіграти на нічному Майдані класичну картину з гоголівського «Вія». Мало хто з присутніх 11 грудня при обороні центру Києва не відчув себе беззбройним бурсаком Хомою Брутом, для якого впустити потойбічну навалу за межі кола барикад означало втрату власної душі. Чорне вбрання армії демонів із ВВ, зловісне гиготіння тітушок, пронизливі молитви священиків і надмета – протриматися до сходу сонця… В Україні таки не обов’язково вишукувати химерність – вона сама тебе знайде. Але, на відміну від гоголівського Брута, українці на Майдані виявилися не самотніми, і коли в морозному небі пролунав наказ «Приведіть «Беркут»!», то наваляли й «Беркуту», спочатку під профспілками, а потім під КМДА. Класика класикою, а революція революцією.
Ну а перше місце химерного хіт-параду сьогодні дістається людині, яка про таку позицію в своїй основній сфері діяльності вже й забула мріяти, – головному тренеру київського «Динамо» Олегові Блохіну. Саме Олег Володимирович виявився другою в країні людиною після Михайла Чечетова, яка теж болісно переживає відсутність на Майдані осоружної Йолки. Як заявив Блохін напередодні матчу Ліги Європи з віденським «Рапідом», на історичні події в центрі столиці він реагує «як киянин».
«Чому в Києві, а не, наприклад, у Донецьку? Тому що тут адміністративні будівлі? Це неправильно – створювати проблеми мешканцям. Я, наприклад, не можу піти в центр, повести дітей на ялинку», – поскаржився тренер.
Люди, не обізнані з реаліями українського футболу, неодмінно б зацікавилися: що ж за підозрілі ритуали з дітьми під ялинкою зібрався проводити Олег Володимирович 11 грудня? І що за бісова сила не пускає Олега Володимировича туди, куди навіть Чечетов, за його словами, вільно ходить навіть без охорони та головєшки? Проте футбольні вболівальники такою чортівнею собі баки не забивають, справедливо завважуючи, що недарма Блохін жаліється на відсутність Майдану в Донецьку. Адже протягом останнього року все, на що скаржиться тренер «Динамо», має на меті пояснити причини паскудної гри київської команди – і виклики футболістів до збірних, і погані клубні перекладачі, й біляші з трибуни. Не дивно, що навіть у повстанні народу проти донецької влади Блохін вловив лише найголовніше – «Шахтарю» ніхто Йолку не псує, а отже, вся ця революція ніким окрім Ріната Ахметова інспірована бути не могла!
Не будемо розчаровувати людину гіркою правдою – хай собі думає як хоче. Але одне мусимо зазначити: Олеже Володимировичу, коли знову схочете показати себе безпросвітнім безродним жлобом, – ніколи не називайте себе киянином. Кияни – це ті, хто посеред тривожної ночі 11 грудня долав сніг, ожеледицю та пости ДАІ, щоби прийти на допомогу захисникам барикади на Інститутській, це таксисти, які підвозили туди людей безкоштовно, це машиніст метро, що закликав ранкових пасажирів замість роботи йти захищати революцію, це багато-багато столичних мешканців, які щодня приносять мітингувальникам їжу та теплі речі. Це – кияни. А от любителям «шматочка щастя», стабільності та цвинтарного спокою краще та безпечніше називати себе тимчасовим мешканцем окупованої території.
