Хрипкі голоси минулого
Протягом останнього місяця виявив, що двоє моїх дуже давніх і наче непоганих знайомих виявилися ватниками. Причому знайомих по моєму хіпповсько-рокерському періоду, тобто якраз тоді, коли ми всі разом куштували свободу на смак.
Один - висококласний (принаймні, колись) джаз-гитарист, другий - кепський поет, але начебто приємна й затишна людина.
Ось здавалося б - після бійні на Майдані, після Криму, після Донбасу в Україні жодної такої людини не мало б лишитися. Сам здоровий глузд повстає проти цього.
Аж ні.
Явно ж ніяких корисливих мотивів у них немає, не платять їм за це. Тоді що це таке? Відчуття власної нереалізованності? Несвідома реакція на старіння? Звичайна дурість? Якщо останнє, то невже дурнів так багато?
І з другого боку - щойно дізнався, що сибірська рок-зірка, герой моїх рокерських 1980-х Роман Неумоєв, в якого колись була репутація упертого російського націоналіста, нині лютий антипутинець, за Україну горою, славить «приморських партизан» тощо.
Як усе ж таки дивно час тасує людей.
