Коли упаде останній Ленін
«24.04—27.04.2015»
Раптове квітневе літо застало українців зненацька. Потепліло настільки, що навіть інфузорії змінили чобітки на літні туфельки. Але консервативні кияни, вірні своїм пуховикам, жмурячись на гарячому сонечку й щохвилини витираючи спітнілі лоби, зі звичним сумнівом поглядають на своє за лічені години розквітле місто. За минулий рік ми так звикли чекати виключно неприємних сюрпризів, що й погода слідом за урядом, парламентом і Президентом потрапила у верхню частину народного рейтингу недовіри. Наче на підтвердження цих поганих побоювань політичне й культурне життя міста за минулий тиждень вирізнялося весняною непостійністю, подеколи на невеликому п’ятачку Печерських пагорбів одночасно демонструючи здивованому спостерігачеві абсолютно протилежні явища нашого сповненого протиріч життя. Протестуючі й не лише шахтарі, Книжковий Арсенал і вічні суперечки через давню звичку формувати наше сьогодення символів минулого на тлі трансльованої ЗМІ канонади зі сходу задали тон відкриттю сезону вуличної політики й культурного життя країни.
• За цілий тиждень до відкриття в Києві форуму Україна — ЄС киянам пощастило відчути у своєму місті атмосферу справжнього Брюсселя. Не в прямому розумінні, звісно. Пам’ятаєте французьку комедію «Близнюк» з П’єром Рішаром? Там герой мегапопулярного в 70-80-ті роки не лише в СРСР коміка володів фірмою, що випускала листівки. На стіні його офісу висів найкращий твір його авторства — зображення найпопулярнішої пам’ятки бельгійської столиці, з червоною кнопкою й з написом «Натискай, якщо хочеш побачити Брюссель». Будь-кого, хто мав необережність натиснути кнопку, листівка поливала водою з невеликої замаскованої ємкості. Хоч би наскільки амбітні цілі ставив перед собою натхненник, організатор і спонсор протесту шахтарів олігарх Рінат Ахметов, у пам’яті киян він тепер навіки асоціюватиметься з нетверезими чоловіками в шахтарських касках, які справляють у громадських місцях природні потреби. Багато хто цими днями згадував антимайдан, що трохи більше року тому стояв через дорогу — у Маріїнському парку. Але це порівняння ще більше підкреслювало фарс, на який у новій Україні перетворилися звичні для донецького клану методи організації вуличних протестів, які недавно ще лякали нас.
• Сміх — велика зброя, здатна перетворити вчора ще всемогутнього олігарха на атрибут назавжди зниклого минулого. Шахтарський протест замість важеля тиску на неугодного олігархам міністра всього лише підкреслив, як змінилася за цей рік Україна. Звичайно, наші реформи все ще нагадують тюнінгований «очкастий» «Запоріжець», що намагається виграти гонку, рухаючись вперед не всією машиною, а вроздріб, окремими її деталями. Дуже багато чого не бажає змін, а часом і не здатне змінитися. Викликом реформаторам, що збираються з силами, стали минулі напередодні вибори Президента Національної академії наук, на яких сонм 80-річних академіків вкотре обрав своїм главою 96-річного патріарха радянської науки Бориса Патона. У всьому світі мозок і інструмент руху вперед, українська наука наче навіки залишилася в 60-х, і, схоже, українські академіки навіть не усвідомлюють, наскільки відтоді змінився світ, у якому вони живуть. Навіть анексія Росією Криму й агресія на Донбасі рік тому не змогли змусити їх позбавити почесного членства одного з головних ідеологів путінського режиму Сергія Глазьєва. Найконсервативніший інститут України — Академія наук і її вже 53 роки беззмінний глава Борис Патон з’явилися на світ одночасно — в листопаді 1918-го, і їхній старіючий організм, схоже, підтримують виключно чудеса української геронтології, здатної подовжити життя, але не відстрочити неминучий занепад.
• Тим часом, практично без жодного інтересу з боку Академії наук, українське суспільство захоплено обговорює законодавчі новації Верховної Ради, що прямо стосуються академії і з якими Рада, запізнившись на чверть століття, нарешті взялася за символи радянської епохи. Всупереч першій ейфорії проти підписання Президентом довгоочікуваних законів несподівано виступили провідні західні вчені — ті, хто довгі десятиліття займався вивченням і викриттям злочинів радянського режиму. — Ми надто захопилися зовнішніми атрибутами змін, і віра в те, що суспільство загального благоденства, жадана Європа негайно настануть самі, варто лише впасти з постаменту останньому Леніну, схожа на помилки наших дідів, які поставили комуністичних бовванів на їхні постаменти.
• І без ухвалених законів знайомі нам ще з дитинства зовнішні статеві ознаки Радянської епохи — «Совка» за останній рік перемістилися на ту сторону Перекопу й лінії розмежування на Донбасі. Переважно, подібно до хамелеона, з 1991 року «Совок» змінив дизайн, і найбільшою загрозою для майбутнього нашої країни сьогодні є не купка людей похилого віку під червоними прапорами, яким діри в ухвалених законах загрожують реальним тюремним терміном, а ситі морди «Совка», що ховаються під модною патріотичною упаковкою. «Совок» — це не символи та ідеологія, «Совок» — це форма колективної симуляції розуму й культури, як можна легко в цьому переконатися навіть поверхнево ознайомившись із списком народних депутатів від Коаліції і Опозиції й навіть у самому кабінеті міністра профільного міністерства, яке з недавнього часу лише через непорозуміння носить почесне звання «Міністерства культури».
• Скільки завгодно ми можемо перейменовувати вулиці Леніна та Радянські, але «3-ті вулиці будівельників» і типові прогнилі бетонні коробки на них ще десятки років своєю естетикою форматуватимуть «Совок» у головах їхніх мешканців. Ми можемо перемогти у війні з Росією на Донбасі, але при цьому програти головну війну — з «Совком» і його спадкоємицею Росією в собі. Я не про російську мову або російські серіали. Багато хто у нас розуміє російську загрозу через призму мовного питання, навіть начебто й правильно акцентуючи при цьому на питанні зіткнення культур, неправильно розуміючи при цьому зміст терміну «культура». «Совок», «русский мир» усередині нас — це не пам’ятники, російська мова й навіть не Кобзон по телевізору. «Совок» і «русский мир» усередині нас — це загиджені нами ж і нашими домашніми улюбленцями парадні, двори й парки, це наші машини, припарковані на клумбах. До речі, ви помітили — чим більше українських і «правого сектора» прапорів на автомобілях, тим нахабніше вони поводяться на дорозі, тим зухваліше паркуються — куди там навіть машинам з донецькими номерами. «Совок» і Росія в нас — це нетерпіння до іншої думки, іншої культури, це небажання мінятися самим, але непереборне бажання змінювати за власним лекалом інших.
• Обмежуючи або забороняючи пропаганду тоталітарних ідеологій нашого минулого, ми не повинні закривати дверей для діалогу, без якого недосяжне примирення. Примирення, яке є головним змістом свята, яке слідом за цивілізованим світом уперше з цього року святкуватиметься у нас 8 травня. Ми, громадяни України, дуже різні, як дуже несхожих один на одного французів, німців, англійців і американців можна побачити на вулицях цих країн і навіть у серіалах по телевізору. Лише нас більше, ніж в інших країнах колір шкіри і релігія, розділяють міфи давно минулих епох. Але ж, здавалося б, наочний приклад Росії мав би нас переконати — суспільство, обернене в своє минуле, приречене на швидку деградацію. Деградацію, врятуватися від якої можна лише змінивши основну тему суспільної дискусії з безконечного обговорення минулих конфліктів на майбутнє, зосередивши всю увагу на утриманні й проведенні життєво необхідних реформ.
Поки по сусідству з урядовим кварталом «брюссельська» масовка Ахметова стукала новенькими — тільки-но з магазина, касками й відбувала свій номер у чергах за горілкою, зовсім поряд тисячі українців у найкращих радянських традиціях (були й такі) стояли в чергах за книжками. — Книжковий Арсенал уже п’ятий рік поспіль формує стандарти іншої України — України завтрашнього дня. — Літній сезон у політиці та культурі відкритий, програма сформована, а що там далі, напевно дізнаємося до завершення Львівського форуму видавців у вересні.
