Кожний рятується, як може?
Кілька днів тому у родині моїх добрих знайомих з містечка Олика, що на Волині, сталася прикра історія. 13-річний хлопчик упав (з ким не буває) і зламав руку. Навіть якби ця біда сталася вдень, а не увечері, як було, мабуть, ситуація далі б розвивалася однаково. В Олиці давно ліквідована міська лікарня, навіть приміщення, в якій вона розміщувалася, розвалили. А була тут не тільки поліклініка, а й кілька стаціонарних відділень, відповідно були й лікарі. Нині нема нічого, крім пункту швидкої допомоги. У містечку діє обласна психіатрична лікарня, та звісно, що психіатр – то таки не той фахівець, який замінить травматолога, хірурга чи окуліста.
Отож потелефонувавши на швидку, рідні травмованого хлопчика вияснили: машина швидкої допомоги нині на виїзді в іншому селі, буде не скоро. Приїхала швидка з сусіднього містечка, аби... не надати ніякої допомоги. Завезти у районну лікарню? Так ніч вже, травматолог цілодобово не працює. Та навіть коли його і викликати, то мешкає він в одному з віддалених сіл, доки то прибуде. Порадили наймати (!) автомобіль і їхати у Луцьк. Тут цілодобово діють травмопункти при міській клінічній лікарні і в обласній дитячій. В останній, коли зболену дитину завдяки підтримці односельчан таки доправили у лікарню, і надали допомогу. Причому якісну. Перелом виявився складним, кістки складали під загальним наркозом, дитину не відпустили до ранку, прослідкували її стан, зробили аналізи, надали всю необхідну допомогу.
Як кажуть, дякувати Богу... Що хтось завіз машиною в місто, що тут лікарі не відмовили у допомозі. Дякувати Богу, що Олика від Луцька всього за 40 кілометрів доброї дороги, і реально сюди добратися. А коли біда трапляється в будь-якому волинському селі, від якого до лікарні ще добиратися і добиратися?.. Та що казати про віддаль. Пам’ятаю свій шок і страх, коли 6 років тому мої рідні (і я з ними) жили з немовлям у селі за 15 кілометрів від Луцька. Тут була амбулаторія і машина швидкої допомоги, але лікар цілком міг дозволити собі... напитися, середній медперсонал закінчував роботу в обід і далі трава не рости, педіатр знаходився десь у райлікарні за Луцьком і в село, звісно, не добирався, а швидку ще й треба було заправити власним бензином.
Реалії української медицини і української дійсності. З кожним новим урядом та міністром охорони здоров’я і реформування цієї галузі вони стають все страшнішими. І я нічого нового не скажу – нічого невідомого простому, як кажуть, українцеві з цього приводу. Я вже не застала колгоспних пологових будинків, які впровадили саме через те, що були погані дороги, країна жила небагато, але люди народжували і їм створювали для цього умови. Багато поколінь волинян рятували невеликі за кількістю ліжко-місць дільничі лікарні, кампанія закриття яких почалася кілька років тому. А вони мали свою нішу, і люди тут отримували саме ту допомогу, якої й потребували. Два роки вже діє поза правовим полем дільнича лікарня у віддаленому селі Самари неподалік кордону України і Білорусі. Діє без ліцензії, бо попередня вже закінчилася, а нову щоб вробити, потрібні великі кошти, які районна влада, в чиїй то компенції, донедавна не виділяла. Мало того, що до райцентру з Самарів і навколишніх сіл – як до моря рачки, якість доріг відома, так ще й кілька десятків хуторів навколоСамарів, у яких також живуть люди і навіть дітей народжують. Тут населення відстоює свій медичний заклад, розуміючи, що коли закриють і цю радянського зразка «больницю», і людям, і селам – «капець». Прикладів подібних самарівському можна наводити багато. Вже не один український уряд леліє мрію про медичну реформу, яка фактично полягає у відрізуванні населення від доступної первинної медицини і створенні госпітальних округів. Дитині з Олики, яка відстраждала цю реформу на власній руці, звісно, не поясниш, що дорослі дяді реформуванням тільки хочуть покращити стан надання йому медичних послуг. Бо клініка – то, звісно, вищий рівень. Тільки б ще до неї доїхати.
Відомий в україні медичний авторитет лікар Євген Комаровський недавно визнав, що сам він не став би міністром охорони здоров’я, адже не має плану реформування галузі. Власне, каже він, такого плану не пропонує наразі і новий міністр. Бо для реформ найперше потрібна політична воля. Можна багато розмірковувати, чому у нас – так, навіть можна навести анекдотичний (якби не було так сумно) приклад, коли в одній з дільничих лікарень Волині не дозволяли використовувати санітарний автомобіль, бо його вручили від імені Юлії Тимошенко. І на виклики по селищу медики виїжджали... підводою з лікарняним коником. Це вже у 21 столітті було!
Після лікарень у волинських селах нині активно закривають малокомплектні школи. Плану розвитку сіл, трудовлаштування мешканців немає. Кожен рятується, як може.
Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
