Крим, якого ми не знаємо
Мої знайомі при зустрічах скаржаться на завеликий інформаційний тиск, але моїх відповідей, як правило, не слухають, бо за мить вмикають навушники і нервово клацають, переключаючись з одного радіоканалу на інший. Не поговориш із дочками, у них у вухах ті ж навушники, а в руках айфони, чи якісь планшети, в яких вони судомно перебирають пальчиками, щось завзято обговорюючи з друзями.. Отож, тільки з «Фейсбуку» дізналася, що старшенька змоталася в Крим, я тільки зібралася попереживати, аж тут виявилося, що вона уже повернулася і знову кудись зникла. Отож, щоб поговорити, також беру в руки якусь електронну машинерію і спілкуюся, бо знаю, що до електронних листів поставляться уважніше, аніж до моїх особистих розмов. На них ні в кого немає часу. Тільки так я дізнаюся, що в журналістському світі відбуваються великі пертрубації, поки що невидимі в інформаційному просторі, особливо це стосується тих, які працювали у ЗМІ, фінансованих російським капіталом. Тільки так можна хоч щось дізнатися про молодих журналістів — друзів моєї меншої дочки-журналістка, які проявляють просто таки чудеса героїзму, щоб протистояти московському інформаційному наступу, які зараз, у цей момент, на Майданах по всій Україні, у військових частинах, у кримських поселеннях, там, де твориться історія.
Поговорити щиро ні з ким не вдається, всі на передовій, всі зайняті політикою. Якось враз, несподівано трапилося те, про що так мріяли українські патріоти-інтелектуали — ми стали політичною нацією, надзвичайно згуртованою перед лицем загрози, яку несе вітер з Криму. Мій сусід-росіянин, який завжди кляв націоналістів, підтримував регіоналів і до хрипоти сперечався про складні моменти української історії, враз перейшов на українську мову, вперше в житті, і виявилося, що він її знає просто блискуче, бо, як він сказав мені по секрету, йому соромно, що він росіянин. Також уперше в житті — соромно...
А ще почастішали дзвінки з мого рідного села на Львівщині, чоловіки, яких я ледве пригадую, вимагають від мене відповіді, чому їх не призивають в армію. Вони вже готові. Торби склали, на роботі попередили, з рідними попрощались. Чекають. І я, як киянка, повинна відповідати їм, що се на світі робиться. Чому наша армія виявилася такою безпорадною, чому не захищає рідну землю?
А я не можу позбавитися від гірких думок , і все про той же Крим. Звичайно, останнє діло наразі писати про те, чого ми не зробили, що зробили не так. Хіба не знали, як завзято працювали російські гроші в Криму? Знали, писали, попереджали. Кожен український письменник, який приїжджав на відпочинок у письменницький будинок творчості в Коктебель, чи Ялту, стикався з просто таки ворожою блокадою, приниженнями, насмішками, прямими погрозами. Мені особисто ні разу не вдалося там зустрітися з читаючою публікою, вечори проводилися винятково для своїх, зате російські літератори збирали цілі зали, проводили літературні, мистецькі фестивалі і взагалі поводили себе, як господарі «на нашій, не своїй землі».
Ми цього не могли собі дозволити, бо ціни на оренду залів враз піднімалися до захмарних висот, якось ми з друзями спробували зробити флешмоб за мотивами кримськотатарської поезії, але ця витівка закінчилася дуже сумно, пляж просто закрили, своїх слухачів ми не дочекалися. Доводилося лише безпорадно миритися з безцеремонністю військових людей в червоних погонах, які пильно охороняли древні монастирі Криму, з активністю якихось дивних проповідників, які буквально на кожному кроці виловлювали заблудлі душі, з нами, тими, хто розмовляв українською, вони в розмову не вступали, буквально розчинялися у тремкому кримському повітрі.
Та все ж найкращі спогади у мене залишилися від спілкування з кримськими татарами, які також відчували себе під хитрою, неформалізованою, але дуже відчутною культурною окупацією. Я дуже рідко зустрічалася там, у Криму, з кримськотатарською інтелігенцією. Здебільшого такі зустрічі відбувалися тут, у Києві. Але треба було бачити, як спалахували очі простих офіціанток-татарочок, коли їм почнеш розповідати про Махмуда Киримлі — про його дастан «Переказ про Юзуфа» — першу літературну пам’ятку кримських татар, датовану ХІІ століттям, про його ж «Юзуфа та Зулейку», адже він першим за Фірдоусі розвинув цей сюжет, про цілу плеяду блискучих кримськотатарських поетів часів середньовіччя, таких як Абдул Меджіт Ефенді, Усеїн Кефевій, Менглі Гірей (XV ст.), Бора Гази, Раммель Ходжа (XVI), Ашик Умер, Мустафа Джевхерій, Лейла Бікеч, Ашик Аріф, Джанмухаммед, Едіп Ефенді (XVII ст.) та інші. А ще про кримські сюжети у творчості Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. А ще про потужну поезію часів депортації. І царської, і підрадянської.
Ці спародичні розмови щоразу в мене викликали почуття якоїсь внутрішньої роздвоєності. Адже, щоразу перед поїздкою в Крим, я ретельно студіювала все, що можна було якось виловити в київських бібліотеках, бо не можна бути в гостях і не виявити хоча би якоїсь шанобливості до господарів. Але я про себе знала, що, звісно, давно треба було видавати в Києві літературний журнал українською мовою, з якого би самі українці могли дізнатися про потужну культуру народу, який є складовою частиною України.
Давно було би потрібно переглянути наші підручники з історії, яка здебільшого є історією воєн, перемог, поразок, мілітарну концепцію українські історики прямо почерпнули з російської історіографії, і вона досі працює. Історії взаємин кримських татар з українцями я тут взагалі не буду торкатися. Вона у нашій свідомості геть перевернута і потребує тотального перегляду. Це надто об’ємна проблема, як проблемою є взагалі ставлення українських інтелектуалів до унікальної культури караїмів, про яких неодноразово писав, наприклад, Джеймс Мейс, греків, болгар, євреїв, угорців, що творилася і твориться на нашій землі, і чиї митці шукають захисту в тих країнах, де їхня мова є державною. Чи про це щось знають українські школярі? Чи про цю проблему знають українські політики?
От росіяни добре знають, бо більшість перекладів з кримськотатарської здійснені саме на російську. Наші ж перекладачі і не оцінені і не затребувані.
Хтось може мені закинути: до чого це зараз? Адже усе вже вирішено. Крим переходить до Росії. Нехай тепер у них голова болить.
Не вирішено.
І не хочу нічого слухати про мудрість, терплячість, фантастичну доброту українського народу. Бо як показує час, ми буваємо і немудрими, і нетерплячими, і байдужими до чужої біди. Шовіністичний російський каток не зможе закатати в асфальт древні культури. А от мовою культури нам ще доведеться навчитися розмовляти. Бо маємо стати не просто політичною, а ще і культурною нацією. Це універсальна мова, яку розуміє увесь світ, і якої нам ще потрібно навчитися. А це найпряміша дорога до душ і сердець криців, які залишилися в біді. Це рука допомоги людей, які вважають себе людьми культури. Щоправда, її результат ми побачимо не враз, не за один день, але обов’язково побачимо. Нехай у часи війни заговорять Музи.
