Куди витікає «Сила Росії»?
«27.11—04.12.2014»
Минулий тиждень однозначно пройшов під знаком візиту російського президента Володимира Путіна до Туреччини, порівняно з китайським вектором російської зовнішньої політики слабо висвітленим в українській пресі. Пояснюється це перш за все розчаруванням в українському суспільстві від відносно м’якої реакції президента Туреччини Реджепа Ердогана на окупацію Росією Криму й репресії проти кримських татар. Підсвідомо ігноруючи погані, як вони вважають, для України новини, у нас був фактично висвітлений єдиний аспект цього візиту — частина прес-конференції Володимира Путіна, присвячена припиненню будівництва «Південного потоку». У той же час, чимало аспектів переговорів і угод між російською й турецькою сторонами, досягнуті під час цього візиту, мають важливе для України значення, є передвісниками великих зрушень у регіональній політиці й економіці чорноморського регіону, світової економіки в цілому.
• Навіть новина про припинення будівництва «Південного потоку» була неоднозначно оцінена у світовій пресі. Якщо більшість світових видань, а слідом за ними й українські, прокоментували це як «рідкісну перемогу Європи» як наслідок фінансових санкцій, що закрили російським корпораціям ринки фінансових запозичень, так і цілеспрямованого тиску європейських інститутів на керівництво країн Євросоюзу, через території яких мав би пройти російський газопровід. Утім, знайшлися засоби масової інформації, які розцінили цю подію інакше. «У формі угоди з Туреччиною про газопровід Путін оголосив газову війну Європі», — заявила, наприклад, британська щоденна газета «The Times». У якомусь сенсі і виступ самого Володимира Путіна був витриманий саме в такому ключі. Європа покарала сама себе. Хоча як приклад втрат країн Євросоюзу від реалізації цього проекту наводиться виключно приклад Болгарії, що втратила потенційний щорічний прибуток в 400 млн доларів від транзиту газу. Теза якщо не про перемогу, то, принаймні, не поразку Росії під час візиту була підкріплена домовленостями з Туреччиною про поворот «Південного потоку» на південь і постачання чи не 63 млн кубометрів газу.
• Утім, як і раніше з «Силою Сибіру», Росія декларує намір будувати новий газопровід до Туреччини, не обміркувавши ні джерела фінансування цього мегапроекту, ні того, а чи потрібні кінцевому споживачеві такі обсяги газу. Із заявлених 63 млрд кубометрів газу на рік лише 14 млрд будуть призначені Туреччині. Куди постачатимуться решта 49 млрд кубометрів — велике питання, особливо зважаючи на днями заявлені плани Ізраїлю побудувати газопровід до Греції й Італії від шельфових родовищ «Тамар» і «Левіафан», розвіданий загальний обсяг яких становить понад 1 трлн кубометрів газу. Не більш як рік тому стартував ще один амбітний газовий проект TANAP, що встиг за цей час поховати мегапроект газопроводу Nabucco. — У грудні 2013-го почалася розробка азербайджанського газового родовища «Шах Деніз 2», видобуток газу якого до 2019 року досягне 19 млрд кубометрів газу на рік, шість з яких купуватиме Туреччина, а 10 планується постачати до Південної Європи, задля чого вже почато будівництво трансадріатичного газопроводу «TAP» з Греції до Італії. І це без урахування вже працюючого Південнокавказького газопроводу, що 2007 року вивів Азербайджан на газові ринки Туреччини і Євросоюзу, і функціонуючого російського «Блакитного потоку», яким 2013 року було постачено 13,7 млрд кубометрів газу із загальних 26,6 млрд, постачених за рік «Газпромом» до Туреччини.
• Ще один зашморг газового проекту «Газпрому» в Туреччині будується руками самої Росії. — Більша частина російського газу, що постачається до Туреччини, витрачається зараз на виробництво електроенергії, й, власне, дефіцит у природному газі Туреччина наразі відчуває переважно в зимові місяці, коли різко зростає споживання електроенергії в індивідуальних системах опалювання. Проте, починаючи з 2015 року, російський концерн «Росатом» почне зводити чотири енергоблоки АЕС «Аккую». Туреччина не лише щодо газу не звикла складати всі яйця до одного кошика. — Другу атомну станцію, вже в провінції Сіноп, починає будувати спільне підприємство французької компанії Areva і японської Mitsubishi Heavy Industries. До 2023 року (до 100-річчя Турецької Республіки) ці дві станції вироблятимуть 75 млрд кВт/год. електроенергії на рік. Завдяки отриманому під час реалізації цих проектів досвіду в 2018—2019 роках Туреччина планує розпочати будівництво третьої АЕС уже власними силами.
• У результаті Туреччина за просту декларацію про наміри вже на цю зиму отримала чималу знижку на газ, що постачався Росією, як і Китай, отримала додаткові важелі для зниження ціни в переговорах про постачання з інших джерел, а у відповідь підтвердила свою участь іще в одному амбітному проекті, який не коштуватиме їй ані копійки і з якого вона з такою ж легкістю зможе вийти, як раніше вийшла з проекту Nabucco. А Росія — що виграла Росія? По-перше, їй пощастило, що поруч є Туреччина й Китай. Якби не їхня згода підіграти Росії в цій інформаційній війні пустушок, довелося б будувати газопровід по дну Тихого океану до самого острова Науру. — Як справжня спадкоємиця СРСР, сьогоднішня Росія мислить виключно мегапроектами на кшталт Цілини, БАМу або повороту сибірських річок. Як і будь-який хронічний лудоман, російське керівництво бачить вихід з економічних проблем не в щоденній роботі з лібералізації економіки й боротьби з корупцією, а в одній рішучій ставці. Коли гра йде не на свої, а на бюджетні гроші, неминуче протверезіння приходить ще пізніше.
• Утім, повертаючись до тези The Times про економічну війну Росії проти Заходу, не ігноруватимемо й цей чинник зовнішньої політики Росії, особливо на початковому етапі нинішнього конфлікту. Залежність Європи від постачань російських вуглеводнів уже неодноразово використовувалася Росією, зокрема й у конфліктах з Україною. Та все ж спроба перетворення цієї тактичної зброї на стратегічну запізнилася як мінімум років на 40—50. Століття нафти починалося наприкінці ХІХ ст. з масового попиту, породженого простими гасницями, й продовжилося в ХХ ст. завдяки масовому використанню двигунів внутрішнього згорання. Проте сьогодні все свідчить про те, що століття нафти (а з нею й газу) близьке до кінця. Першими ознаки цього відчули Рокфеллери, чий шлях до фінансової могутності колись починався саме з нафтових активів і чиє ім’я стало синонімом самого «століття нафти». Сьогодні Рокфеллери почали позбавлятися більшості своїх нафтових активів, вкладаючи кошти в альтернативні джерела енергії. З одного боку, першим тривожним дзвінком для них став навіть не довгоочікуваний технологічний прорив у сфері термоядерної енергетики, а перетворення електромобілів з технологічної дивини на практично доцільну й поширену в розвинених країнах технологію. З другого боку, останніми роками спостерігається значне збільшення розвіданих природних запасів нафти й газу, що у поєднанні з початком промислового видобутку сланцевої нафти й газу неминуче веде до перенасичення ринку.
• У результаті, від початку плануючи використовувати нафту й газ як зброю в економічному протистоянні із Заходом, подібно до країн ОАПЕК 1973 року, Росія в ході конфлікту як постачальник вуглеводнів остаточно поставила себе в залежність від споживачів цих вуглеводнів. Поки на Заході стартує чергова науково-технічна революція, що підриває залежність економіки від традиційних у минулому столітті джерел електроенергії, Росія у результаті фінансує технологічний стрибок Китаю та економічний прорив Туреччини в наступному десятилітті з 17-го місця до десятки найпотужніших економік світу. Більш невдалий момент для початку нафтогазової війни важко було підшукати — все одно, що вкластися в гужовий транспорт на початку епохи автомобілів. Як наслідок — по газових трубах, що функціонують і будуються, остання кров — «Сила Росії» — перетікає сьогодні до Туреччини та Китаю.
