Кумир ХХ століття
Так вважають шанувальники таланту Володимира Висоцького
Його любили мільйони і дуже не любила радянська влада. Він ніяк не відповідав її уявленням про співака і поета. Все, про що він писав і які пісні співав, як грав свої прекрасні ролі в театрі на Таганці, ніяк не могло влаштувати ідеологів та пропагандистів. І навіть смерть його в липні 1980 року сплутала карти в отриманні пропагандистського ефекту від олімпіади, що проходила тоді у Москві. Замість стадіонів торжества радянського спорту Москва прийшла прощатися зі своїм улюбленим бардом. Людей було так багато, що для забезпечення порядку довелося прислати кінну міліцію. Його дружина, Марина Владі, сказала: «Я бачила, як ховали принців, королів, але нічого подібного не можу згадати!». Радянська столиця прощалася зі своїм улюбленим артистом і бардом. Коли помер Висоцький, на афіші біля театру на Таганці було просто написано, що у зв'язку зі смертю артиста вистава відміняється і квитки можна повернути в касу. Але жодного квитка не було повернуто. В жодній газеті, ні на радіо, ні по телебаченню ніхто не повідомив про смерть Висоцького. Проте вже до вечора про це знали в країні від Москви до самих до околиць.
Пісні і вірші Висоцького залишаються затребуваними новими поколіннями. За підсумками опитування, проведеного 2010 року, Висоцький посів друге місце у списку «кумирів XX століття» після Юрія Гагаріна. Опитування, проведене в середині липня 2011 року, показало, що абсолютній більшості (98 %) респондентів знайоме ім'я «Володимир Висоцький», а близько 70 % відповіли, що його пісні подобаються і вони вважають його творчість важливим явищем культури XX століття.
Про що б він не писав і про що б не співав, читача чи слухача не залишало відчуття причетності автора до описуваних подій. Ветерани Другої світової війни відмовлялися вірити в те, що він не брав участі у боях, хоча б з причини віку. 1941 року йому було всього три роки.
Є багато пісень воєнних років, особливо ліричних, які любили і співали мільйони. Писали їх учасники подій поети та композитори, багато з яких були фронтовиками. Нічого дивного в цьому немає. Щодо Висоцького дивне або не дивне, як подивитися, інше.
Можна прочитати безліч мемуарів, розмовляти з багатьма учасниками подій, але не пропустити їхні спогади через себе, через своє серце. Тоді і не вийде нічого хорошого. У пам'яті не залишиться, а серце відчує фальш. Військові пісні Висоцького пройшли через його душу, тому мали настільки приголомшливий успіх.
Володимир Семенович був патріотом. Не квасним і не офіційним, а справжнім. Він любив свою країну, але не поважав існуючу в ній владу. У його творчості не було прямої опозиційності, але нею вона була пронизана. Без закликів, що звучать із екранів кінотеатрів, без офіціозного пафосу, від якого вже відвертало, він співав про любов до батьківщини і її простих трудівників. Його слухачі це розуміли і приймали. Всі хотіли доторкнутися до криниці справжнього, а не купленого за потурання й матеріальні блага, до творчості, до таланту.
«На этот раз мне не вернуться,
Я ухожу, придет другой».
Мы не успели, не успели оглянуться,
А сыновья, а сыновья уходят в бой.
* * *
Кто сменит меня, кто в атаку пойдет?
Кто выйдет к заветному мосту?
И мне захотелось: пусть будет вон тот,
Одетый во все не по росту.
У цих словах 1969 року так і відчувається зв'язок з подіями у Донбасі. Неначе вони написані у наш час і про те, що так у нас болить. Або пісня про дружбу і бойове братерство «Он не вернулся из боя»:
Наши мертвые нас не оставят в беде,
Наши павшие - как часовые.
Це про Небесну сотню чи загиблих в АТО. І заклик до живих довести святу справу захисту Батьківщини до логічного кінця. Не випадково слова з цієї пісні стали крилатими.
Як співалося в шлягері 1950-х рр., «о любви немало песен сложено», але лірика Висоцького знайшла свій особливий шлях і ритм. Марині Владі він присвятив проникливі вірші, в яких не тільки любов, але і складності, і перешкоди цього почуття.
Люблю тебя сейчас, не тайно - напоказ.
Не «после» и не «до» в лучах твоих сгораю.
Навзрыд или смеясь, но я люблю сейчас,
А в прошлом - не хочу, а в будущем - не знаю.
* * *
Смотрю французский сон с обилием времен,
Где в будущем - не так, и в прошлом - по-другому.
К позорному столбу я пригвожден,
К барьеру вызван я - языковому.
Ах, разность в языках! Не положенье - крах!
Но выход мы вдвоем поищем - и обрящем.
Люблю тебя и в сложных временах -
И в будущем, и в прошлом настоящем!
Володимир Висоцький часто бував у Києві, який дуже любив. Й у нього були для цього і родинні підстави. Сім'я заслуженого діяча мистецтв України хормейстера Державного академічного народного хору імені Григорія Верьовки Ірини Андріївни Мельниченко врятувала життя його бабусі Ірині Олексіївні Висоцькій. Вона не встигла евакуюватися з Києва, але в перші дні війни її друг Георгій Лукич Семененко купив на базарі свідоцтво про народження якоїсь Дар'ї, українки, за яким вони повінчалися. Ірина Олексіївна взяла прізвище нового чоловіка. Через десять днів після окупації Києва гітлерівці почали розстріли в Бабиному Яру.
Коли в комунальну квартиру увірвалися фашисти, зігнали мешканців на кухню, почали вимагати документи. Наставили пістолет на батька Ірини Мельниченко, але він не злякався: «Наша сусідка - українка».
Володимир, який дуже любив свою бабусю, завжди приходив у цей будинок і дякував її рятівникам. Бабуся підтримала Володю, коли він покинув інженерно-будівельний інститут і пішов у театр. І захищала його, сварячись по телефону з його батьками. Як тебе не любити, Києве, якщо в ньому жили дорогі для Володимира люди.
І ця любов була і залишається взаємною. Вона виражається не тільки в пам'ятках, а й пам'яті всіх шанувальників його творчості в Україні. За його талант і за справжній, а не казенний патріотизм.
Перше видання творів Висоцького під назвою «Нерв» вийшло вже після його смерті. Назва символічна, оскільки все його життя і творчість була оголеним нервом. І його життя обірвалося тоді, коли нерви не витримали навантаження від частого дотику холодних і брудних казенних рук.
Напевно, така доля багатьох талантів. Вони приходять у цей світ і висвітлюють його як розряд блискавки. Але триває він дуже короткий час. Володимир Висоцький був з їхнього кола.
