Латиниця vs Кирилиця: як неодмінно програти в інформаційній війні
«23-29.03.2018»
Дивно, з якою легкістю українці готові розкидатися історичною спадщиною. Ні, щойно Путін вже вкотре спробує накласти руку на якогось князя, лише ледачий з нас не повідомить, за якими московськими адресами тисячу років тому «коли у нас кам’яні храми стояли, на місці Москви сосни і ялини росли». Разом із французьким президентом і наш не проти потролити Путіна щодо Анни Ярославни, яка, якби її запитали тоді, росіянка вона чи українка, взагалі не зрозуміла б, чого від неї хочуть. Можна витратити всі мізерні кошти, виділені в міському бюджеті на підтримку української мови, на зовнішню рекламу з фейковими цитатами Ключевського про те, хто якою мовою за часів Русі розмовляв. Але коли мова заходить не про новозбудовані макети стародавніх храмів чи вигадані істориками та публіцистами, що вічно поспішають за політичною кон’єктурою, історичні міфи, а про щось реальне — про те, що в нашому сьогоднішньому повсякденному житті справді пов’язує нас із часами Русі, робить нас її спадкоємцями, стає очевидним, у нас не знають і не цінують своєї історії і своєї культури. І, якби не Столітня війна з Росієї за історію, що знову розгорілася, на догоду забудовникам і Лавру, і Софію, як це планували за Сталіна, давно вже знесли б.
Коли на латиницю переходять молдовани, казахи, узбеки, це зрозуміло. Молдавія це двісті років тому політично відірвана Російською імперією невід’ємна частина румунського народу. Щодо середньоазійських народів і держав, річ навіть не в тім, що на кирилицю вони перейшли за історичними мірками недавно. Радше кирилиця стала для них синонімом російського, так само як колишнього, так і нинішнього, імперського колоніалізму, коли за прискорений перехід від загниваючого феодалізму до недорозвиненого соціалізму довелося заплатити дуже дорогою ціною, що все ще болісно відлунює в національній пам’яті цих народів. Загалом, залишаючись вірними курсові на модернізацію, вони відмовляються від півторавікової російської на користь навіть не вестернізації, але зрозумілішої цим тюркським народам турецької моделі, чиї шляхи з західною культурою на наших очах болісно розійшлися. Але, у випадку з Україною, кириличний алфавіт не інструмент колоніалізму, кирилиця не була нав’язана нам з Москви, навпаки, це кирилиця прийшла на територію нинішньої Росії через Київ. На відміну від румун і молдован, кирилиця як письмовий код української мови це те, що об’єднує мільйони українців, розкиданих по всьому світові. Кирилиця не заперечувала тисячолітню культуру українців, навпаки, лише завдяки кирилиці українська мова і культура сформувалися такими, якими ми їх знаємо. Які наші чиновники і політики на словах цінують.
Ось чому, нехай частково й іронічно, проте серйозно обговорювана нещодавня пропозиція міністра закордонних справ України Павла Клімкіна перейти на латиницю, видається здачею гри на своєму полі, що залишає з усієї спадщини Володимира українцям тризуб у гербі, що його воскресив Грушевський, та ще хіба що хрест. До чого тоді були всі ці бої за історію, безглуздо витрачені в інформаційних війнах тонни паперу, і українських політиків, як і нас — пересічних громадян, нерви та людино-години?
Всупереч усьому написаному вище, мої читачі, особливо в соціальних мережах, знають, що мені глибоко чужі ігри нашої, услід за російською, влади з історією. — Професійна, як фахівця з історії Русі, деформація, напевно... Тому, якщо раптом українську мову переведуть на латиницю, особисто мені здається, що особливого кінця світу не буде. Звичайно, абсолютна більшість наших співгромадян, що давно вже закінчили або закінчують школи, знатимуть українську мову ще гірше, ще менше нею читатимуть. Ще глибше стане розкол між носіями нової української і колишньої малоруської і радянської культури. Проте тим, кому зараз ще років 10 і молодші, буде легко перейти на англійську, інтегруватися в сучасну дедалі більш космополітичну західну цивілізацію. Це, якщо дивитися на десятиліття вперед. Чи ставлять перед собою такі завдання ті, хто захопився сьогодні ідеєю переходу на латиницю? Або вони, що ймовірніше, купилися на чергове пропоноване їм у яскравій популістській обгортці просте рішення, як завше, не усвідомлюючи наслідків, до чого ця відмова призведе. Хотіли знову потролити Росію, у результаті тролимо лише самих себе.
Не так давно, трохи більш як століття тому, ті, кого ми називаємо сьогодні батьками сучасної української політичної нації, вже відмовилися на користь Росії від наймення Русь. Що ж, можна відмовитися і від кирилиці. Тоді з іще більшою підставою пам’ятники Володимиру, Ярославу, Кирилу і Мефодію і далі зводитимуть у Росії, як спадкоємиці, що втратила з віками для нас — тих, хто живе на дніпровських пагорбах нині — актуальність тисячолітньої культури колись київської Русі.
