Літературний вечір
З жінками завжди все вирішується в перші п’ять хвилин. Тому або тобі вдається її здивувати і захопити зненацька, або прощайся зі своїми стратегіями, тактиками й планами. Жорстоко, але на війні, як то кажуть, як на війні.
Приблизно так і було того разу. Я глянув на годинник і засік час. П’ять хвилин мого єдиного шансу розпочалися. А ми невеличкою компанією якраз розмовляли про Центральну Європу, тож, поклавши руку на серце, навіть важко визначитись – хотів я більше втекти від цієї безглуздої і безкінечної балачки чи все ж більше прагнув познайомитися з нею. Вона приходила на наші засідання революційного комітету досить регулярно, але майже завжди запізнювалася, тому сідала з іншого боку столу, чим дарувала можливість її розглядати впродовж цих патріотичних нарад. Хтось сказав мені, що її звати Поліною (щось, ясна річ, при цьому незграбно пожартувавши про поліна й дошки).
Поліна належала до тих жінок виняткової кошачої вроди, яких повільність лише прикрашає. Усе вона робила без поспіху, аристократично, граційно – рухалася, виймала телефон і відкидала пасма волосся перед тим, як прикласти слухавку до вуха, розмовляла й навіть дивилася. Саме такі жінки мені й подобаються. Образ її неприступності нагадував фортецю, а моя середньовічна лицарська душа одразу ж цю перешкоду запеленґувала. Розпочалася облога цілком у сервантесівському стилі. Я перехопив її вже майже на виході:
- Привіт! – вдавано безтурботно розпочав я (звертатися до неї «Поліно!» чомусь не хотів, не люблю ображати людей). – Хочу тебе запросити на одну акцію. На літературний вечір.
Вона томно на мене глянула й вигнула одну брову. Є жінки, які попри всю твою вдавану крутість реагують на тебе саме так – вигинаючи навіть не дві, а просто одну брову. Така тобі й ціна. Так зневажливо вони до тебе ставляться. Повторюся: саме такі жінки мені й подобаються.
- На літературний вечір? – перепитала вона повільно, божественно повільно окидаючи поглядом залу, немов натякаючи, що в революційний час якось дивно запрошувати когось на літературні вечори. – А де й коли він відбудеться?
- У мене вдома. Наприклад, завтра ввечері, ‒ випалив я незворушно.
- У тебе вдома??! – підняла Поліна вже обидві брови від щирого здивування, а я подумав: «Yes, вдалося, тепер якщо в найближчі двадцять секунд вона не відважить мені ляпаса, то ми в грі».
- Так, у мене вдома. У мене вдома живе один письменник, то чому б ні?
Фух, вона розсміялася – та ще й так гарно, по-дитячому, чомусь прикриваючи долонею рота, немов соромлячись свого сміху, а ледь помітне проміння зморшок розсипалосявізерункомнавколо її очей. Тон розмови також змінився з офіційно-революційного на приязний.
- А хто ще буде на цьому твоєму літературному вечорі вдома? – розпочала свій раунд флірту Поліна.
- Сама знаєш, які тепер часи – люди не читають, не цікавляться літературою, мистецтвом, душею, духовна деградація й спустошення, погоня за матеріальними цінностями, замулення джерел, криза моралі й етики, захід Європи, судний день і апокаліпсис, ‒ скрушно, майже зронюючи скупу чоловічу сльозу, провадив я. ‒ Тому будемо тільки ми вдвох – ти і я.
Вона ще якусь мить на мене дивилася, мить ця була повільною й довгою, а потім відповіла, що завтра зідзвонимось. Я погодився, хоча ми й не знали номерів телефонів одне одного. Та це пусте, на пошук номеру у мене ціла доба попереду. Поліна вийшла, а я глянув замріяно їй услід, потім перевів погляд на годинник. Минуло три хвилини сорок вісім секунд. Можна повертатися до розмови про Центральну Європу.
