Львівський погром і уроки для українців
Складнощі в цій неймовірно делікатній темі починаються вже з самої назви. Адже коли говоримо про погром, що відбувся у Львові протягом кількох тижнів (з піком 22-23 листопада) 1918 року, то говоримо про «єврейський погром». Але вже сама ця фраза звучить так, ніби це євреї влаштували погром, натомість дійсність була абсолютно протилежною – насправді це євреїв громили.
Існувала спокуса назвати цей текст «польський погром у Львові», але це також значною мірою спрощувало би історію і вже з заголовка надсилало негативний сигнал – цього разу про поляків. Тому мені здається, що найдоречніше вживати формулювання «львівський погром», адже до певної міри ті листопадові дні 1918-го року стали не тільки трагедією для єврейської общини міста, а й кінцем Львова – принаймні ілюзій і міфів про його багатовікову толерантність.
У цьому контексті мені здається надзвичайно влучною назва, яку польський дослідник Ґжеґож Ґауден вибрав для своєї книжки про ту жахливу подію: «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року». Ця книжка вийшла минулого року в Польщі й наробила там чимало галасу, а самого Ґаудена певні праворадикальні середовища люто критикували й називали ледь не зрадником батьківщини.
Аякже, він-бо замахнувся на Львув, на омріяний і леліяний образ столиці польських Кресів, показав злочини, які вчиняли поляки, довів, що це саме поляки (не тільки вояки, а й цивільне населення міста, в тому числі й еліта) в ті дні нападали на євреїв, глумилися, знущалися, грабували і вбивали. Націоналісти і так звані «кресові середовища» побачили в цій книжці замах не просто на патріотичний міф про «орлят», оборонців Львова, а й загалом на польську честь і військову гідність. Натомість експерти, журналісти й дослідники за цю книжку нагородили Ґжеґожа Ґаудена премію впливового журналу «Polityka».
Зовсім нещодавно книжка Ґаудена побачила світ українською мовою у львівському видавництві «Човен» (переклад Андрія Павлишина). З нагоди виходу українського видання хочу поділитися принагідними міркуваннями. Почну так: з одного боку добре, що цю книжку написав поляк, адже якби це зробив український автор, публікацію неминуче б звинувачували в тенденційності. З іншого боку, під час досліджень для написання книжки Ґауден користувався переважно львівськими архівами, відкрив там купу незнаних досі документів і щоденників, звідси питання: а де ж наші дослідники, професійні історики, студенти й викладачі, цілі інститути? Питання риторичне.
Але найголовніше питання в тому, чи зможе український читач якісно «перетравити» цю книжку, правильно її інтерпретувати. Можна не сумніватися, що книга «Львів: кінець ілюзій» викличе небувалий ажіотаж у патріотичній українській спільноті (зокрема у Львові), зацікавить професійне середовище істориків та, можливо, політологів. Та принципово важливо, щоб рецепція цієї книжки не обмежилася втіхою й криком «Бачите, це все поляки винні!».
Адже, як на мене, Ґауден не тільки показує нам, що в ті страшні листопадові дні злочини у Львові вчиняли поляки, а й дає нам усім – сучасникам – урок патріотизму. Бо бути патріотом – це не лише розхвалювати героїчні сторінки минулого й пишатися перемогами; бути патріотом – це також вміння бачити свої недоліки й огріхи, адекватно й без романтичного пафосу оцінювати історичні події, а де треба – визнавати власні злочини й називати злочинців злочинцями, навіть якщо мова про українців (чи у випадку автора книжки – поляків).
Сподіваюся, що саме так цю книгу «прочитає» український читач, а в підсумку ще й запитає себе: де українські книжки про українські злочини? Адже немає народів виключно благородних, тож і на нашій совісті, попри те, що нам так комфортно вважати себе постійними жертвами, є не один гріх… Сміливість визнати це й говорити відверто на складні теми – ознака зрілості. Читаючи книгу Ґаудена, я постійно думав: а чи готові ми покласти край власним ілюзіям?
