Люди наші, ви неймовірні!
Вірити, надіятись і любити! І ми переможемо!Я загубилася в днях тижня, в датах... усе важче й важче на щось адекватно реагувати... особливо коли зустрічаю друзів тут лише для того, щоб провести їх за кордон, якщо це дівчата, або на мобілізацію, якщо це хлопці...
Я перебуваю в місті, де сьогодні сирена пролунала вперше за останні дві доби, й це неймовірне щастя. Тут мій син може спати, а не підриватися, щоб бігти в укриття, як це було в Києві.
Я, як і всі ми, думаю, що роблю дуже мало... хоча роблю все, що зараз можу. Потроху волонтерю, вчу дитину, ЧЕКАЮ...
Найбільш недопустиме для мене заняття - ЧЕКАТИ... чекати на коханого та близьких людей, які зараз далеко не поруч... чекати на повернення додому.
Так збіглося, що остання вистава, яку я подивилася в Києві - це "Одіссею, повертайся додому" ... дуже символічний збіг ... як і 2 роки тому, перед оголошенням першого локдауну я переглянула там "Сімейний портрет", який також залишив дуже багато роздумів для змін у житті...
Книжки не лізуть у голову, можливість працювати наразі втрачено... писати? про що? здається, все загубило зміст. Я в пошуках нових... хоч якихось...
Дуже вдячна всім, хто щодня пропонує виїхати за кордон, пропонує там працювати й школу для сина... Але поки я залишаюсь тут, майже вдома. Нас, щоправда, вигнали з дому (а син дуже хоче додому!), й не перестає дивуватися, чому люди, які мені телефонують, у Києві, а ми - ні... я пояснюю, але він спокійно реагує, й усе одно хоче додому...
Я так мріяла, щоб у мого сина завжди був дім... адже сама, як донька військового, виросла фактично на колесах... і от маєш... усі старання злились... ми продовжуємо мандрівне життя... Хоча, я неймовірно вдячна за те, що доля мене сьогодні так прийняла... Люди наші, ви неймовірні!
Водночас я бачу як міжнародні організації все-таки не хочуть називати ВІЙНУ війною, називаючи це конфліктом, кризою тощо.
Ні, конфлікт і криза були з 2014 року... й то бойові дії на сході не припинялися!!! і, на жаль, ми багато в чому продовжували загравати з агресором. Продовжували викладати російською, продовжували ходити в театри російської драми, а ще гірше фінансувати їх і давати їм статус Національних, продовжували їздити на море в Крим, бо так звикли, підтримували проросійських політиків, продовжували багато що... А тепер не криза, тепер ВІЙНА, на жаль... напівтонів і напівпозицій НЕ ІСНУЄ. Але кожен думає, що його це не торкнеться... адже ХХІ століття і ВІЙНА? здавалося б, це неможливо....
так хочеться повернутися в мирний Київ, так хочеться виправити помилки, але тепер ВІЙНА виправляє те, що було розмито. НЕДО... роблено ... дотримано... названо... НЕДО - дорого тепер платимо... на жаль...
Найгірше для мене ЧЕКАТИ й РОЗЛУКА - тепер я знаю, що це. Але вірю, всі будемо живі й здорові, й зовсім скоро повернемося до своїх коханих людей...
Залишається тільки ВІРИТИ, НАДІЯТИСЬ і ЛЮБИТИ! І ми переможемо!
Слава Україні! Слава ЗСУ!
P.S. Кожне фото з кожного улюбленого міста, такого красивого Чернігова, Харкова, Сум, Херсона, Ірпеня (тут особливо болить) ... ранить, кожний мертвий українець (насамперед - діти) залишають рубці на душі... це неможливо пробачити... в мені померла дівчинка, яка в дитинстві багато часу проводила у рф, тому що там народилася... в мені померло це раз і назавжди...
І я, на жаль, не можу бути толерантна з тими, хто каже, що винен лише путін... його виборці погоджуються так жити... вони підтримують його агресію, а його солдати хочуть убивати... Але вбиваючи іншого, слід розуміти, що вони вбивають себе, людяність у собі! чи вони вже трупи?
Мене не полишає думка, що це війна лише України з лише рф, але гинуть наші люди, й це болить найбільше...
