Маленькі сюжети з імбирними вкрапленнями
Це було давненько — в перші дні 2015 року. Руки занурилися тоді в імбирне тісто, задумане печиво передбачалося, звичайно, сюжетним — кізочки, сердечка, коники. Настрій, ужалений недоношеним бюджетом з явною серцевою та легеневою недостатністю, природно, був надкушеним, але печиво і настрій поки що не оподатковуються, отже, будемо творити, вирішила не вагаючись. Люблю, коли після Нового року (ніч, за традицією, тільки в родинному колі) приходять гості без жодного особливого запрошення. До того ж і до хазяйки менше вимог. Просто поговорити під абажуром як у старому фільмі, випити кави, глінтвейну або, як цього разу, поласувати імбирною кізочкою-печивом. Завжди в такі вечори уважно дослухаюся, може щось згодиться і ляже в текст, стане маленьким сюжетом. Зараз, правда, здається, що було все дуже давно, а не три тижні тому. Французька печаль і наша, східна, що стала майже страшною нормою, майже стерли акценти, але щось як завжди застрягло, зачепило і тому не випарувалося.
Років десять тому, пам’ятаю, мене вразив напис на одному автобусі десь у Європі. Його записала, хоча тоді зміст вислизнув і здався простим кокетуванням. Нині ж цю фразу можна прочитати по-іншому, надто багато знаємо. Ось він, цей напис, колись незрозумілий: «Поспішайте бачити Європу, поки вона існує». Звичайно, озвучила її гостям, і давній приятель, який, враховуючи свою першу професію, любить певні архітектурні паралелі, тут-таки продовжив, будучи під вічним враженням міри збереження старовини в старій Європі. Хочеться назавжди зберегти лінії горизонту для всієї Європи, захистити не лише архітектурні пам’ятки, але й їх відсутність, почав він розмірковувати. Не можна плодити непотрібне, руйнівне з силою урагану щось вічне.
Вміння перестрибувати з теми на тему, як давно повелося, говорити безупинно, ділитися навперебій новинами, зібрало під абажуром базік, яким дуже потрібні вуха. Святкові дні нібито для цього і створені. До того ж тут удавати нічого такого й не треба. В цьому наш плюс.
Давно звернула увагу, як багато людей удають, ніби кудись поспішають, а насправді їм абсолютно немає куди поспішати. Щоправда, кухня, яка часом пригноблює, чекає жінку завжди. «Але якщо на кухні ти одна — навіщо готувати? Отже, найщасливіший час — тоді, коли на вашій кухні гамірно. Не ремствуйте, що важко нагодувати, а радійте, що є кого годувати» — все це виголосила на одному диханні жінка, розмовляючи з кимось поруч. Насправді — сама з собою. Щоправда, тим, кому сьогодні непросто нагодувати своїх дітей, мудрість чужої самотності навряд чи допоможе. Знаю й інші приклади. Чимало людей цінують свою самотність, смакують її ніби по чайній ложечці, насолоджуються особливим станом свободи. Тоді й помічаєш кожен нюанс не десь там в особливій пейзажно-архітектурній красі, а в простому парку. Знаю день, коли майже скрізь безлюдно — ранок 31 грудня. Всі, або майже всі, готують новорічний стіл, саме час поблукати порожніми доріжками, вклонитися кожному дереву, моєму улюбленому дубу, який зовсім ще недавно прямо на перший сніг скинув миттєво все листя. Того ранку мене вразив один великий дубовий лист: лежав він якось особливо випроставшись, окремо від усіх, рівненько-рівненько, а зверху нічна паморозь, що ще не втратила свого загадкового блиску, присипала його, ніби дорогою цукровою пудрою зі спецефектами. Хотіла навіть узяти з собою, але ж зрозуміло — в домашньому теплі дикий сюжет втратить всю свою загадковість і стане просто старим листком. Ні, запам’ятаю і подарую йому вічну молодість, вважатиму, що це подарунок, а випікаючи печиво, виріжу і дубовий листок. Для себе. А всім гостям вирішила дарувати його знакову випечену фігурку зі словами не черговими, як усмішка стюардеси, а щирими, прагнучи продовжити оксамитовий сезон в часи зовсім дивні, коли доводиться знову і знову загартовуватися, як сталь. Сил багато знадобиться, адже у нас, як у п’єсі з відкритим фіналом — чому доведеться вчитися завтра, невідомо. Напевно, рівновазі на мілині.
Знаю, після посиденьок стаєш ніби більш імунодостатнім, починаєш розуміти, що зможе вберегти тебе від будь-якого буревію. До речі, раніше давали буревіям лише жіночі імена, а з кінця 70-х років минулого століття залучили і чоловічі. Здається, лише зараз зрозуміла чому, кожен може назвати декілька імен.
Розливаючи глінтвейн, до речі, в новорічні дні на Софійській площі в дивовижному містечку, глінтвейн став топ-напоєм, нарахувала до 30 пропонованих тут рецептів. Найсмачнішим, на мій погляд, був гранатовий. Увійшовши в образ, нагадала гостям істину — жодна прекрасна історія не починалася з салату. Вип’ємо.
Ну не скажи, заперечила подруга. Мій студент зателефонував з Німеччини, де здобуває другу освіту, і заявив — на канікули чекайте, мрію про салат олів’є. Отже, у мене вдома миску салату вже з’їли.
Не так давно вона, скульптор, возила свої роботи до Європи на виставку (сама за кермом), а назад привезла, перетворившись на пристрасного поціновувача старовини, старовинні секції опалювальних батарей, вкритих вишуканим рослинним узором. Природно, щоб використовувати їх за призначенням, додавши пікантності до свого інтер’єру. У галереї, де виставлялися її садові скульптури, господарі їй розповіли, що в них навіть існують виїзні антикварні шоу. Наприклад, група експертів приїжджає до якогось містечка в провінції, мало не в чистому полі — і пропонує місцевим мешканцям принести на оцінку будь-який предмет, який їм здається антикварним. Нерідко якась літня леді повертається ощасливлена компетентною заявою типу: «Ваша чашка — підробка. Але коштує набагато більше за оригінал, оскільки така сьогодні кон’юнктура на ринку антикварного фарфору». Душевне і водночас практичне ставлення до старих речей, бажання неодмінно мати кілька дрібничок для повного ефекту — хай у цьому багато наївності, але ж навіть системні колекціонери помиляються — створило цілі армії мисливців за старовиною. Якщо є можливість де-небудь на сільському аукціоні купити дошки, що добре збереглися, — чиюсь стару підлогу, заможні люди віддадуть за це чималі гроші і вкладуть ще більші в перелицьовування, циклювання, матове лакування, поліровку та інше. Хтось скаже — навіщо, адже можна купити нове, не вловлюючи того, що інколи рухає справжнім покупцем: адже вік речі — найтвердіша валюта. Створити житло, яке надихає, похапцем не можна, та всім і не потрібно, втрутилася жіноча логіка моїх дівчаток-подружок по англійському гурту. Для неї, як відомо: пам’ятаєш — погано, забув — ще гірше, а пригнічені емоції нікуди не діваються. Навіть кажучи «ні», всередині кипить «так». Коза, символ року, це зрозуміє. Для неї все, що нелогічно, абсолютно зрозуміло. Вона ніколи не смикне, мовляв, формулюйте конкретніше. Розуміє з півслова і знає, як розплутати клубок різних непорозумінь. Та все ж не закінчився ще термін Коника, його ще можна запросити на білий танець.
Треба ж таке, перестаралася, явно перехвилювалась, адже життєва п’єса виявилася з відкритим фіналом... і зітхнула, потягнулася за останнім сердечком з імбирного тіста.
От і вся жіноча логіка.
