Маловіште: слідами арумунів
Можна проїхати багато тисяч кілометрів, але так ніде й не побувати. Насправді подорожує не той, хто минає міста й держави, а той, що готовий прийняти світ таким, як він є. Тому під час мандрівок оминайте більшість туристичних місць, люксові ресторани й готелі глобальних мереж. Їжте там, де їдять місцеві - у дешевих закусочних та їдальнях, ходіть не лише центрами міст, а зазирайте й на околиці, розмовляйте не з екскурсоводами, а зі старими пенсіонерами, що куняють у затінку місцевих парків, - тоді, можливо, ви й відчуєте справжній ритм країни, в яку приїхали.
Подорожуючи, я намагаюся за кожної нагоди з'їжджати з автобанів і магістралей, їздити, за висловом польського письменника Анджея Стасюка, "бічними дорогами", відвідувати глухі села, депресивні регіони і сонні провінції. Плануючи свій маршрут Македонією, я занотував інформацію про майже безлюдне арумунське село Маловіште на півдні країни, але залишав його в "резерві" - на випадок, якщо будуть сили і час.
Чесно кажучи, того дня ані сил, ані часу вже не було, до того ж достоту тропічна спека страшенно втомила й розслабила. Я їхав зі Скоп'є у Грецію через Бітолу, але - керований правилом бічних доріг - побував і в каньйоні Матка, і в Крушеві, і в дюжині старезних македонських сіл, розкиданих по горах. Починало смеркати, тож я вже й думати забув про Маловіште, але за кілька кілометрів до цього села про нього нагадав увімкнений джіпіес-навігатор. Втомлено зітхнувши, я таки повернув на Маловіште.
І - як переважно й буває в таких ситуаціях - ця випадковість подарувала мені одні з найяскравіших вражень за всю кількатижневу подорож. Що я знав про Маловіште? Що це арумунське село, яке двісті років тому було біьшим за чимало міст, а тепер у ньому живуть 30 чоловік взимку і максимум сотня осіб протягом літа. Село цікаве, бо зведене з каменю, а також має одну родзинку - старовинну церкву св.Петка з бароковими фресками. Словом, я хотів побачити безлюдне кам'яне село, яке кілька століть тому давало фору столицям, і яке збудували арумуни - древній народ, що ніколи не мав власної держави. Народ цей живе скрізь на Балканах, але ніде не становить більшості - історично арумуни (влахи, волохи) були пастирями, купцями й мандрівними торговцями, тож після них справді мало залишилося. Але те, що є - справді цікаве й прекрасне, бо люди ці талановиті і добрі.
Уявіть моє здивування, коли за два кілометри до цього "безлюдного" села я потрапив у чергу із кількох сотень автомобілів! Виявилося, що саме того дня був храмовий празник невеличкого арумунського православного монастиря, що розташований на горі над Маловіште. У наші дні арумуни не живуть компактно, доля розкинула їх по всіх усюдах, але раз на рік вони намагаються повернутися на свою землю, що вистояти службу у власній церкві, освятити їжу й поділитися нею з друзями. Словом, цілком випадково я потрапив на справжню містерію - православну арумунську службу, що йшла незрозумілою мовою, але співалося настільки прекрасно, і запах ладану й світло свічок так магічно створювали атмосферу загадкового свята, що я немов поринув у давнину, коли цей народ був сильним і заможним, а його храми - багатими й пишно оздобленими.
Арумуни виявилися доброзичливими й гостинними, вони пригощали освяченим хлібом, ділилися ракією і розповідями - про своє минуле, про важке теперішнє, про долю, яка всіх розкидала світом, і глобалізацію, яка поволі стирає їхню народність. Та служба, мабуть,була найгарішою й наймагічнішою в моєму житті, а вечір - незабутнім і по-доброму дивним. А все тому, що я переборов втому і з'їхав з траси на зустріч невідодомому. Заповідь справжнього мандрівника мала б звучати так: дорога любить тебе, довірся їй - і будеш винагороджений. Древнім забутим народом у покинутому селі поміж гір. Чому б ні - дива трапляються. Варто лише ввімкнути поворотник і з'їхати вбік.
