Майдан невивчених уроків
«26.07-01.08.2019»
Зізнаюся, ніщо у мене не викликало такої відрази, як реакція українського обивателя на нинішні протести в Москві. У кращому разі протекційна, з ноткою нашої — українців — переваги: і мало їх — усього якийсь десяток тисяч на дванадцятимільйонну Москву, і протестують там, мовляв, не проти того, проти чого варто, і, звичайно ж, протестують не так — без вогника, не то що п’ять років тому на київському Майдані. І річ навіть не в тому, що автори подібних текстів намагаються стверджувати про російські реалії на підставі абсолютно іншого українського досвіду, стверджувати про реалії країни, про яку мало що розуміють, або не виявляють належного співчуття до жертв поліцейського свавілля в Москві (в світлі п’яти років війни, тисяч убитих, чого б це), — мене дивує, як швидко в Україні забувся досвід нашої власної Революції Гідності. Від трьох місяців безвихідного стояння в пам’яті залишилися лише останні тижні: феєрверки, шини «Груші» та згорілий Майдан.
Вивітрилася начисто з пам’яті скромна перша пара сотень, що вийшли на потопаючий в осінньому дощі Майдан Незалежності, забулося, як, незважаючи на узурпацію влади та тотальне пограбування країни Сім’єю (навіть віддалено непорівнянно з корупцією, про яку кричали всі роки правління Порошенка), ця купка протестувальників навіть не вимагала, лише вірнопіддано просила владу дотриматися закону тільки в одному пункті — Асоціації з Євросоюзом. Стерлися з пам’яті довгі тижні, попри те, що після побиття тих небагатьох вийшов мільйон, безглуздого стояння та нарад, як би з найменшим збитком піти з Майдану. Нарешті, викинули з голови, що своєю перемогою Майдан більшою мірою зобов’язаний, на жаль, не геніальним стратегам, партійним і польовим вождям, і навіть не героїзму рядових учасників — причиною цієї перемоги стала глибока криза влади, інфантильність і некомпетентність якої посилювалися підкилимовими клановими війнами. Інфантильність і некомпетентність сповна порівнянна з інфантильністю і некомпетентністю партійних вождів Майдану. П’ять із половиною років тому не стільки Революція Гідності перемогла, скільки Янукович програв.
Поки нова українська влада та вчорашні майданівці не зовсім заслужено вдавалися до самомилування переможців, очевидно, небезуспішно топлячи гіркоту спогадів у пафосі своїх тостів і своїх промов, уроки українського Майдану вивчили в Росії. І зовсім не опозиція — найуважнішим учнем Революції Гідності став президент Володимир Путін. Проведена в наступні декілька років масштабна реорганізація російських силових структур покликана була служити одній меті — протистояти будь-яким вуличним протестам. А те, що головною загрозою в Росії було повторення київського сценарію, свідчить не лише пропагандистська риторика російських політиків і ЗМІ, але і той факт, що в ролі експертів як у цілому цих реформ, так і при розробці методики придушення протестів залучалися керівники-втікачі українських силових відомств. На відміну від України, де майданівців і «Беркут», як тих жаб, разом з водою довго підігрівали до потрібної температури, російські «правоохоронці» не обмежені в засобах із самого початку. А Кремлю, і навіть московській мерії, вистачає політичної волі, не озиратися під час придушення вуличних протестів на Захід, якою б глибокою стурбованість цього Заходу не була.
Так, без кризи влади зверху ні десятитисячний, ні навіть стотисячний Майдан у сьогоднішній Росії не має щонайменшого шансу на перемогу. Не кажучи вже, після вбивства Немцова, щоб сформувати після цієї перемоги хоч трохи працездатну і, що важливо для України, справді демократичну владу. Та все ж, вийти неозброєними проти армії путінських м’ясників у формі, і, хоч на цей раз обійшлися без них, проти натренованого російського аналога українських тітушок, як п’ять із половиною років тому в Україні, це вимагає чималої мужності. Не заради муніципальних виборів навіть, це лише привід, але як символ, що в Росії, нехай вони лише тліють, ще живуть ідеали свободи, що виросло нове покоління, яке готове за них боротися. Ну а дивитися на них зверхньо, в світлі результатів президентських і парламентських виборів в Україні не знаю, чи може меншість однієї країни телевізора, що переміг, відчувати себе хоч скількись вищими за меншість іншої країни телевізора, що переміг, нехай навіть у них імітаційна демократія, а у нас розвинений КВН-популізм.
